Розділ «36»

— Він поклав слухавку.

— Дякую, Алісо, можеш сідати. Коли Аліса мені це розповіла, я попросив Симона роздобути детальну інформацію про Натана Буна.

— Це було неважко зробити, — підхопився Симон. — Бо це відкрита інформація.

— Бун свого часу був найефективнішою зброєю Табули. Може, вони про це ще не здогадалися, але тепер він перетворився на їхнє найвразливіше місце. Ми знаємо, що тепер Бун у Лос-Анджелесі. Його можна побачити на відео з промовою мого брата. Я маю намір поїхати до Лос-Анджелеса. Майя буде моїм охоронцем. Я знайду Буна, щоб із ним поговорити. Якщо ми зможемо придумати безпечний спосіб, як це зробити.

Майїне обличчя не видало й тіні емоцій. Бун убив її батька, а тепер Ґабріел збирався посидіти й поговорити з ним. Але їй не довелося висловлювати свій гнів. Майже всі в кімнаті висловили свою незгоду з Ґабріелевою пропозицією. Вони не довіряли Буну і вважали, що Мандрівнику небезпечно розлучатися зі своїми друзями в Лондоні.

Ґабріел вислухав ці аргументи, але не змінив своєї думки. Поки йшла ця суперечка, Майя сконцентрувала увагу на забинтованій нозі, удаючи цілковиту байдужість. А коли вона нишком зиркнула на Липу, француз кивнув схвально щодо її поведінки. Нехай небайдужі громадяни та філістери сперечаються — що робити, а чого не робити. Арлекіни завжди спокійні та непохитні. Бо шанують і беззаперечно виконують свої обов’язки.

Через дві години зібрання нарешті скінчилося. Учасники групами полишали ресторан, а хазяїн-гном хутко заходився збирати тарілки та чашки. Ґабріел узяв склянку води й підсів за стіл до Аліси Чен.

— Алісо, я знаю, що тобі подобається бути разом із Майєю, однак вона поїде зі мною до Лос-Анджелеса. Липа погодився тебе захищати, але йому легше буде це робити в Парижі.

Аліса зиркнула на Майю, немов питаючи: «Це тебе влаштовує?» Коли Майя кивнула, дівчинка встала з-за стола й підійшла до Липи.

— Ви навчите мене битися, як Майя?

На якусь мить це питання ошелешило француза, але потім він навіть усміхнувся.

— Що ж, це можна організувати.

Майя пішла за Ґабріелем із ресторану до мікроавтобуса Вінстона. Усю дорогу до Камден-тауну вони мовчали, мовчали й тоді, коли йшли знайомим маршрутом через ринок до схованого в катакомбах магазину барабанів.

Вінстон відімкнув двері до потаємної квартири.

— У вас усе буде нормально, пане Корріґан?

— Нема про що турбуватися, Вінстоне. Мене охороняє Майя. Їдь додому й посни.

— О-о-о, сон — це приємний вид діяльності, — радісно зауважив Вінстон.

Майя підійшла до розкладного ліжка Липи і зняла свою шкірянку. Футляр із мечем вона поклала на ліжко, там же полишила два ножі та дев’ятиміліметровий автоматичний пістолет, який носила в кобурі на щиколотці. Як і завжди, без зброї вона почулася вразливою. На стіні висіло маленьке дзеркало в рамці з чорного дерева, і коли вона рухалася по кімнаті, то постійно бачила віддзеркалення частини свого обличчя. Уже три дні вона не мила голову. Не користувалася косметикою. І вигляд у неї був стомлений. Та нехай на ній буде хоч дизайнерська нічна сорочка — Мандрівник побачить правду в її очах.

Коли вона повернулася до кухні, Ґабріел заварював чай.

— Їсти хочеш? — спитав він. — Там є крекери, суха ковбаса, кусень мармеладу, два яблука та бляшанка сардин.