Розділ «32»

Метью відвернувся й поглянув на гори.

— Я знаю, що ось ми сидимо тут із тобою, розмовляємо та чай п’ємо. Але я вже не почуваюся людиною. Надто довго мене не було, і я вже не відчуваю прив’язаності до нашого світу. І якщо я почну промовляти до людей, то вони відразу ж відчують, що моє серце втратило зв’язок з їхніми бажаннями та мріями.

— А як же твоє фізичне тіло?

Метью похитав головою.

— Насправді я й із ним уже не пов’язаний.

— Що ти кажеш, батьку? Ти що, зібрався помирати?

— Це може статися досить швидко. Але смерть — лише одна з нетривалих зупинок нашої вічної подорожі. Кожна людська істота має здатність посилати своє Світло до іншого світу, але вона дізнається про це лише тоді, коли помирає.

Ґабріел торкнувся батькової руки.

— Я не хочу тебе втрачати.

— Не хвилюйся. Я побуду тут іще деякий час. Боги пішли геть, але це — чудове місце для допитливого розуму.

— А мені теж пора йти, — сказав Ґабріел. — Час повертатися до нашого світу.

— Розумію. Ти когось кохаєш там, у Четвертому царстві, і тебе хвилює доля людей, яким загрожує втрата свободи.

— Так що ж мені їм сказати? — спитав Ґабріел. — Як мені переконати їх відступитися від Великої машини?

— На відміну від мене, ти й досі пов’язаний з їхніми життями. Замість «казати» їм, у що вірити, спробуй дати відповіді на запитання, котрі крають твоє серце.

— Я ж не один із богів. І не маю всіх необхідних відповідей.

— Добрий початок. — Метью широко всміхнувся. У цю мить це був той батько, що робив повітряні змії своїм двом синам, а сам спостерігав, як ці крихкі витвори злітають високо над деревами. — Не слід замикатися в собі, Ґабріеле. Поглянь довкола. Це місто особливо прекрасне, коли сідає сонце. Ці золоті вежі не мають власної енергії, але вони таки відбивають світло...