Розділ «32»

— Член Табули обов’язково скаже, що світ — небезпечне місце. І нам потрібні хранителі, які б нас захищали.

— Я не заперечуватиму, що в Четвертому царстві є пиха, злоба та пожадливість. Ми можемо знайти ці властивості в нашому ж серці, ми бачимо їх щодня в інших людях. Але Паноптикон — це система, яка автоматично припускає, що кожна людина є винуватою. І ця система ніколи не здолає страху. Насправді вона робить людей іще більш підозріливими та переляканими, бо ігнорує притаманні нам внутрішні зв’язки, що поєднують різних індивідів.

— Ти маєш на увазі духовні зв’язки?

— Я завжди остерігаюся називати що-небудь «духовним», Ґабріеле. Це слово таке розпливчасте, таке туманне. Я лише хочу сказати, що ми справді пов’язані один з одним, а Паноптикон намагається ігнорувати цю конкретну реалію.

Ґабріел розсміявся.

— Навряд чи тобі вдасться довести це за допомогою фізики.

— А чом би й ні? Коли я був в аспірантурі, ми вивчали такий собі ЕПР-парадокс. У тридцяті роки минулого століття Ейнштейн, Подольський та Розен придумали мислений експеримент, за допомогою якого хотіли продемонструвати нелогічну природу квантової теорії. Фізики знали, що електрони й інші субатомні частки обертаються, як два типи верхівок, чиї вісі показують вгору або вниз. Одна з цих часток спаровується зі своїм антиподом таким чином, що рухи вгору-вниз скасовують один одного і стають нульовими.

— А в чому ж полягає парадокс?

— Ці три фізики придумали експеримент, при якому атом розбивається навпіл і дві частки віддаляються одна від одної зі швидкістю, близькою до швидкості світла. І якщо одна частка рухається по спіралі вниз, то, згідно з квантовою теорією, її двійник має рухатися по спіралі вгору. Ейнштейн написав, що «лячно» вірити в те, що якесь явище чи подія, що сталися в одній точці Всесвіту, впливають на іншу точку, яка перебуває на відстані світлових років.

— Авжеж, це неможливо.

— Здається, що неможливо, але чимало експериментів засвідчили, що Ейнштейн помилявся. Французькі науковці виміряли парні електрони на відстані кілька кілометрів один від одного й виявили, що ці частки й досі поєднані хвильовою функцією, вони діють, реагуючи одна на одну. Увесь Всесвіт — це химерна тканина, зіткана з тоненьких осінніх павутинок енергії.

— Ці теорії й описують, і пояснюють те, що ми бачимо насправді. Стіни Паноптикону не стоятимуть вічно: свобода — це сутність нашого життя; свобода, а не контроль і нагляд.

Ґабріел кивнув.

— Може, ти й маєш рацію. Але я не зустрів тут богів, які б знали справжню істину. Може, їхній відхід був подарунком людству. Бо воно вже достатньо розумне, щоб самому приймати рішення. Вища сила, котра створила всі ці царства, існуватиме завжди, але, схоже, наші добрі янголи вже кажуть нам: «Ви вже не діти. Припиніть виправдовуватися й візьміть на себе відповідальність за долю нашого з вами світу».

Ґабріел трохи помовчав і допив чай. Він згадав про Майю та проблеми, що чекають на нього в Четвертому царстві.

— Я придумав план, як зупинити Табулу, — нарешті озвався він. — Але я не впевнений, що це спрацює. До Спротиву приєдналося лише кілька сотень відданих людей. Якщо послухати Майкла, то ми вже програли.

— А ти сам у це віриш?

— Я маю одну-єдину можливість обійти цензорів та напряму звернутися до великої кількості людей. Я хотів знайти тебе, бо не знаю, що саме казати. Мені подумалося, що краще б ти повернувся й виступив із промовою сам.

— Ти ж казав, що Табула десь замкнула моє тіло.

— Я поговорю з Майєю, і ми знайдемо спосіб витягнути тебе звідти.