Розділ «14»

— Звісно, пам’ятаю. Його вже немає серед живих.

— А давно це було?

— Ми тут не маємо ані годинників, ані календарів.

— Та знаю. Але це було давно чи недавно — як на вашу думку?

— Недавно, — відповів Кельсо. — Теперішнього лідера звуть Суддя, але на цьому острові ніколи не було ніяких законів.

— Я шукаю прибульця, жінку, яка є дуже вправним воїном.

— Усі про неї знають, — відповів Кельсо. — Інколи я покидаю музей, і, ховаючись серед руїн, прислухаюся до розмов патрулів. Ця жінка наганяє на вовків страх. Вони розповідають про неї легенди.

— Вона й досі жива?

Кельсо окинув поглядом внутрішній двір так, немов побоювався нападу.

— Тут небезпечно залишалися. Йдіть за мною.

Ґабріел рушив за чоловіком у лахмітті до музею. Вони проминули розгромлений демонстраційний зал, де кахляна підлога була вкрита друзками скла та кераміки, і ті тріщали та хрустіли в нього під ногами. А темний чоловік рухався абсолютно безшумно. Він знав, де ступати й чого уникати. Нарешті вони дійшли до кімнати з фрескою, на якій були зображені чоловіки й жінки у блакитних комбінезонах; вони працювали за важелями якихось велетенських машин. Хтось понівечив фреску сокирою чи ножем, спотворивши кожне обличчя.

У закутку Ґабріел побачив дерев’яні двері з вибитим замком. Кельсо обережно відчинив їх, і перед ними з’явилися сходи, перед якими висів у зашморгу висохлий труп.

— А це що таке?

— Ви про мерця? Я знайшов його на вулиці й повісив тут. Це навіть краще за замок чи потайний вхід. Люди відчиняють двері, наштовхуються на труп і мерщій тікають. Звісно, вони можуть і піднятися сходами, але такого ще жодного разу не було.

Кельсо прослизнув повз труп, а Ґабріел подався слідком за ним. Вони пішли нагору гвинтовими сходами, які на вершечку вежі закінчувалися кам’яною балюстрадою. Це було чудове місце для спостереження за островом — зруйнованими будинками, занедбаними парками та темною рікою. У різних районах міста горіли газові факели, і їхній дим здіймався над зубчастими шпилями напіврозвалених будівель.

— Спочатку це дійсно був музей. Експозиції на історичну тематику розміщувалися на першому поверсі, а витвори мистецтва виставлялися в галереї на другому поверсі. Той, хто спроектував цей будинок, мав неабиякий хист до деталей. Звісно, реліквії та антикваріат порозтягували грабіжники, але я ретельно вивчив таблички під вітринами. Усі вони дуже незвичайні, у них згадуються часи Дванадцятої доби, або Третього режиму. Колись цей острів мав літописну історію, загальнопоширену версію минулого.

— А коли ж були часи Третього режиму?

— Не знаю. Може, десь і є якась особлива книга чи урядовий звіт, але мені не вдалося його знайти. Тутешні мешканці, може, і розуміють, що таке історія, але вони не пам’ятають минулого. У цьому світі історія як така не існує.

— А яке мистецтво виставлялося на другому поверсі?

— Болісні картини.