Розділ «8»

— Це типово для Каїра. Ніколи не трапляється так, як очікуєш. А те, що трапляється, завжди є неочікуваним. — Ламброзо вже набирав інший номер. — Не турбуйтеся. Ми його знайдемо.

— Поки чекатимемо на священика, замовте кави, — сказав Липа. — Бо тутешній чай схожий на помиї.

Симон поговорив із власником кафе і знову потицяв на кнопки, набираючи ще один номер телефону. Ґабріел поглянув на імлисте небо над головою. Дрібні часточки сажі та пилу, що висіли в повітрі, пом’якшували світло і змінювали колір сонця. Уранці воно було жовтаво-біле, а тепер скидалося на древню мідну монету, прибиту гвіздком до стелі.

Щось мало статися. Він відчував, що зміна наближається; то була мить, коли Ґабріел чітко побачив світ, і всі відмінності швидко розтанули. У минулому такі моменти лякали його, приголомшували. Але тепер, сидячи в кафе, він міг спостерігати, чекати й передчувати те, що мало статися. Світло всередині нього росло й ширилося, наче хвиля під поверхнею води.

Власник кафе приніс на тоненькій таці каву. Ґабріел швидко її випив і втупився поглядом у дно чашки. Йому на п’ясть сіла муха, і він її зігнав, струснувши рукою. Інші мухи закружляли навколо його черевиків, а решта повсідалися на столики кафе — маленькі сріблясті острівці з кованого заліза.

Ґабріел повільно повернув голову, глянув на вулицю — і раптом світ розкрився перед ним. За мить, що тривала один удар серця, його бачення трансформувалося — і він побачив місто абсолютно безпристрасним поглядом. Усе, що він перед собою бачив, — небо, будинки з пласкими дахами й хирляві фікуси — усе стало одним цілим, але він не втратив здатності бачити й відчувати деталі. Ґабріел бачив, як злітають і падають часточки пилу, відчував запах сміття й печеного хліба, чув, як по радіо співає якась жінка.

Світ огорнув його своїм вишуканим розмаїттям, і він побачив його, наче проекцію фотографії на великому екрані. Бачив так само чітко обличчя довкола нього — Симон, Липа, інші відвідувачі кафе, жінку, що несе білу пташку в сріблястій клітці, групу хлопчаків, що ганяють латаний футбольний м’яч. Коли його розум відсторонявся від реальності в такий спосіб, Ґабріел міг плисти в повітрі над вулицею, немов янгол, що споглядає впалі душі. Діти випромінювали радість та втіху, а дорослі чвалали у своїх справах, і на їхніх обличчях відбилися втома, роздратування й біль.

— Може, в аеропорту на нас вже чекало авто, — зауважив Липа. — Схоже, за нами стежать.

Картина перед очима Ґабріела розтанула — і світ знову став таким, як і раніше; ось на нього витріщається бездомний пес, а в кінці вулиці припаркувалося чорне авто.

— Це звичайний «рено», — зазначив Симон. — У цьому місті їх тисячі. Каїр — це місто, куди старі «рено» приїжджають помирати.

— У цього грязюка на лівій фарі.

— Ви впевнені, що бачили його раніше?

— Може, і бачив.

— Може? Чи це вже просто арлекінська манія?

— Навіть схиблені люди мають ворогів...

Обидва замовкли, коли з-за рогу з’явилося стареньке таксі й зупинилося перед кафе. Дверцята розчинилися, і з авто вийшов бородатий коптський священик. Піднявши підшитий край своєї ряси, він рішучим кроком підійшов до їхніх столиків. На боках його блакитних кросівок виднілися зображення блискавок.

— Ви пан Ламброзо?

— Так.

— Я отець Юсеф із церкви Святого Варфоломія. Мій кузен Хоссам сказав, що ви мене шукаєте.

Симон підвівся й потиснув священикові руку.