Розділ «7»

— А що в нас на черзі? Ми вечерятимемо?

— Їж усе, що хочеш, Толмо. А вночі прийде час візіонера...

Майкл кивнув, наче знав, про що каже дідок. Вони повернулися у двір і приєдналися до натовпу на заґратованій ділянці, де в металічних мисках подавали тушковану страву. На столах не було ані ложок, ані виделок, тож люди відламували шматочки від печеної спарки й черпали ними їжу.

Верга підвів Майкла до довгастого стола, де вечеряла група робітників, та той аж остовпів від несподіванки. Приблизно за сто ярдів від їдальні він побачив мерехтливий золотавий екран завбільшки з рекламний щит, закріплений на висоті шести футів над землею; перед ним півколом були розставлені лавки та стільці.

Вірні слуги поглинали їжу, сміялися та пліткували, але Майкл їв мовчки, придивлявся до рядочків чорних та білих кружалець, що з’являлися на екрані. Через кожні кілька секунд кружальця змінювали конфігурацію, наче якийсь химерний годинник, що відлічував час.

Нарешті Майкл здогадався, що кружальця — це бінарна числова система, така сама, як та, що використовувалася в комп’ютерах у Четвертому царстві. Кожна цифра в тому чи іншому рядку чисел була увімкнена або вимкнена — тобто одиниця або нуль. Коли число одинадцять () змінилося на число десять (), люди покидали свої порожні миски в контейнер і неквапливо подалися до зони, призначеної для глядачів. Батьки покликали своїх дітей, і Майклу здалося, що він опинився в маленькому провінційному кінотеатрі, куди люди приходять за півгодини до сеансу, щоби зайняти місця для своїх близьких та друзів.

Три сонця ось-ось мали впасти за обрій. Кухарі скінчили свою роботу й теж повсідалися в маленькому амфітеатрі. Майкл побоювався ставити надто багато запитань, але йому хотілося знати, що відбувається.

— А нам довго доведеться чекати? — спитав він Вергу.

— Та не дуже. Доки настане темрява. — Дідок кивнув у бік екрана. — Просто слідкуй за візіонером.

Упали сутінки, із прихованих гучномовців почулися хорові співи, а на екрані з’явилося зображення кристалічної кулі. На поверхні кулі плавали зірки, які, обертаючись, змінювали своє положення. Камера пройшла крізь прозору поверхню до другої кулі з тріадою сонць усередині, а потім — до третьої кулі, з кометами й астероїдами. У центрі всього цього — круглий диск із ділянками блакитного та зеленого кольорів. Неначе янгол-месник, камера шугонула з небес, і перед Майклом з’явився світ із пасовиськами, лісами та заливними полями, а в його центрі — місто. Ось камера вже летіла повз цегляні будинки крізь вулиці, заповнені паровими екіпажами.

На єдиному в місті пагорбі височіла споруда з дев’яти веж. То були яскраві шпилі з прозорого скла чи пластику, який приховував щось усередині, випромінюючи яскраве світло. Просто під пагорбом із вежами виднілася біла трикутна споруда з відкритим дахом. Коли музика сягнула крещендо, камера попливла вниз, до сцени, на якій сам-один стояв чоловік.

Хранитель виявився струнким молодиком із блідим обличчям; на вигляд йому було років тридцять із гаком. Вбраний він був у темно-зелену, як у священика, мантію, але мав привабливі манери ведучого телевізійної гри-вистави.

— Всім привіт! — вигукнув він. — Нехай цієї ночі вам усміхаються боги!

З гучномовців забубоніла музика, і промені прожекторів освітили сцену. Ракурс камери змінився, і Майкл побачив, що хранитель стоїть перед величезною аудиторією, що зібралася в амфітеатрі. Жінки та чоловіки сиділи в різних секціях приміщення, і камера широким планом показала їхні молоді, сповнені ентузіазму обличчя. Більшість аудиторії складали вірні слуги, але невелика частина публіки була вдягнена в сріблясті туніки та чорні брюки. Майкл здогадався, що то були церковні бойовики — вони виконували одночасно поліцейські та армійські функції.

— Настав момент, коли дві половини зливаються в одне ціле. — Хранитель простяг руки на різні боки, а потім поволі з’єднав їх. — Це той момент, коли боги створюють нову спільноту, нову громаду.

Знову освітлення змінилося, тепер амфітеатром шугали лазерні промені, немов когось вишукуючи. На сцені заблимали прожектори, розташовані на панелі.

— Боги шукали і боги обрали...

За мить прожектори завмерли, демонструючи бінарне число. Настала коротка мить тиші, а потім із-посеред присутніх вискочила якась жінка й заверещала, розмахуючи смужкою паперу зі своїм числом. Її подружки кинулися поздоровляти й обнімати її, а потім вона поквапилася центральним проходом і швидко збігла сходами на сцену.

Ця молода жінка заздалегідь оповила свій червоний ошийник шовковими квітами, перетворивши його на щось на кшталт вінка. Здавалося, вона була заворожена і яскравим світлом, і тим, що їй пощастило стати учасницею цієї події. Хтось із публіки гукнув їй, і вона знервовано захихотіла й помахала рукою.

— Як же вас звати? — спитав ведучий.