Розділ «3»

— C’est correct. Минуло шість днів, але Майя так і не повернулася до того святилища.

— А чи є план її порятунку?

— Все, що ми можемо, — це чекати. — Лінден відсьорбнув вина. — Я отримав і-мейлом твоє повідомлення про те, що сталося в Берліні. Ти залишив тіло Благословенної Матері в комп’ютерному центрі?

— Я поїхав на північ і поховав її в сільській місцевості. Але я не залишив ані надгробка, ані якої-небудь позначки.

— Благословенна Мати сама б цього не захотіла. Вона померла смертю героя?

Голліс на мить розгубився, а потім пригадав, що колись чув цю фразу від Майї.

— Вона вбила шістьох ворогів, але потім хтось встрелив її. Сам вирішуй, чи була це геройська смерть. — Він дістав футляр, витягнув із нього меч Благословенної Матері й поклав його на кухонний стіл. — В останні секунди свого життя вона віддала мені ось це.

— А можна точніше, пане Вільсон? Благословенна Мати вручила вам свій меч чи ви самі взяли його в неї, коли вона помирала?

— Схоже, що вручила. Тому я повертаю його.

— Мабуть, вона хотіла, щоб ви взяли на себе її обов’язки.

— Цього не буде. Я не виріс у родині Арлекінів.

— І я теж, — зазначив Липа. — Я служив військовиком у Першому парашутному полку морської піхоти, допоки не посварився з одним старшим офіцером. Два роки я працював охоронцем у Москві, а потім Шип найняв мене — за гроші. І я відразу ж збагнув, що йшов до цього все своє життя. Ми, Арлекіни, не марнуємо часу на захист багатих та впливових. Ми захищаємо провидців та пророків, тих Мандрівників, які рухають історію в новому напрямку.

— Роби, як знаєш. Я ж маю свої власні цілі.

Липа кілька секунд почекав, наче бажаючи ще раз пересвідчитися, що почув саме те, що почув, а потім немовби замкнув дверцята до однієї з комірок у своїй голові. І злегка змахнув кистю руки — і все. Голліс вийшов із кімнати.

Ні на мить не забуваючи про гвинтівку, він повернув праворуч на Ладгейт-гілл, а потім відразу ж ліворуч на Лаймбернер-лейн. На цій вулиці за сто ярдів від повороту стояла велика будівля зі сталі й скла, яку займав Вічнозелений фонд. Чорні опорні балки та панелі з чорного граніту обрамляли затемнені вікна споруди. На відстані здавалося, наче хтось поставив посеред Лондона величезну вертикальну решітку.

Споруду охороняли озброєні працівники безпеки. Удавши із себе посильного велосипедиста, Голліс кілька днів тому пробрався до будівлі фонду, щоб начебто розпитати дорогу. Кожен відвідувач мав пройти Г-подібним коридором із зеленого скла, яке давало можливість сканеру зворотного розсіяння дивитися крізь одіж.

Через вулицю стояла офісна будівля вікторіанської доби, єдиним орендарем якої була міжнародна архітектурна фірма, а у вікнах першого поверху виднілися фото споруд у Дубаях та Саудівській Аравії. Голліс роздивився ці фото й дійшов висновку, що архітектори не завдали собі зайвого клопоту: вибрали проекти якихось тюремних будівель і просто додали до них пальми, фонтани та басейни.

Він натиснув на кнопку дзвінка архітектурної фірми й почекав, поки йому відчинять двері. Коли ніхто не відповів, Голліс став перед парадними дверима й розстебнув куртку. На його шиї на мотузці висів невеличкий ломик. Устромивши його край між дверима та замком, Голліс щосили натиснув. Шурупи, що тримали замок, вискочили зі своїх отворів, і двері розчахнулися.

Увійшовши до будівлі, Голліс витягнув із кишені сталевий клинець і міцно забив його в шпарину між дверима та підлогою, щоб заблокувати двері. Він вирішив не користуватися ліфтом, тож на горішній поверх дістався пожежними сходами. У чоловічому туалеті Голліс знайшов коротку пристінну драбину, котра вела до плексигласового люка в стелі. Він відсунув клямку — і за кілька секунд був на даху.

Холодне нічне повітря торкнулося його шкіри; вдалині по вулиці загуркотів автобус. Поволі сповзши вниз вологими черепичними плитками, Голліс уперся ногами в залізне поруччя на краю даху. А потім сів і розкрив футляр.