Розділ «3»

Його «Лі-Енфілд» — довга й важка гвинтівка, модифікована під патрони калібру 7,62 мм. Голліс відтягнув назад руків’я засувки і вставив патрон у ствольну коробку перед запобіжною скобою. Штовхнувши руків’я вперед і вниз, він доправив патрон у зарядну камору. Голліс відчув себе частиною гвинтівки: зарядженим та готовим до стрільби. Приставивши око до оптичного прицілу, він побачив дві перехресні лінії, що зійшлися в центрі дверей будівлі потойбіч вулиці.

Його ненависть до Табули була аж занадто потужною й неослабною — він ніколи раніше не знав такого відчуття. Поховавши Віккі на острові, Голліс заклав її могилу купою великих сірих каменів. Інколи йому здавалося, наче один із цих каменів важким тягарем висіть на його душі.

Він став чекати на ціль, іще не знаючи, якою вона буде. За кілька хвилин до фасаду Вічнозеленого фонду підкотив ленд-ровер, і з нього вийшли двоє людей. Голліс підняв гвинтівку і став роздивлятися крізь приціл лисого чоловіка шістдесяти з гаком років і молоду жінку в жовтувато-брунатному плащі. Коли вони стояли на тротуарі, даючи вказівки водію, до них приєднався білявий молодик із портфелем-«дипломатом». Блондин щось сказав, і молода жінка розсміялася, а лендровер тим часом поїхав геть.

Голліс націлив гвинтівку блондину в голову. Війнув порив холодного вітру, Голліс мимоволі зіщулився і збагнув, що його обличчя вкрили краплини поту.

— Заспокойся, — сказав він собі. — Дихай повільно. — І натиснув на гачок.

Він сподівався почути гуркіт та відчути сильний відбій у плече, але не сталося нічого. Не відриваючи ока від прицілу, Голліс потягнув на себе затвор. Невистрелений патрон випав, а в зарядну камору увійшов новий. Знову Голліс натиснув на гачок.

І знову не сталося нічого. Здавалося, час зупинився і єдиною реальністю стала ця мить: гвинтівка й голова блондина в перехресті прицілу. «Перезаряди гвинтівку!» Брязь. Клац. І нічого.

Уже третій патрон упав біля його правої ноги. Відскочивши від даху, він полетів униз і впав на тротуар. Та його ніхто не почув. Бо мішені вже піднялися сходами і саме входили до будівлі.

Голліс зачув на даху чиїсь кроки і, вигнувшись, поглянув через плече. За десять футів від нього стояв Липа в чорній вовняній куртці та дивився вниз на вулицю. Широкоплечий француз-Арлекін із бритою головою та схожим на картоплину носом скидався на механічну копію людської істоти.

— З гвинтівкою все гаразд, — зауважив він. — Просто я сказав Вінстону, щоб він дав тобі негожі патрони.

— Якщо ти не хотів, щоб я скористався цією зброєю, то навіщо дозволив мені прийти сюди?

— Ти мав якийсь план. І мені хотілося поглянути, що ж станеться. — Липа кивнув у напрямку будівлі Вічнозеленого фонду. — Тепер я в курсі.

— Ти сам вбив багато людей, Липо. Тож не кажи мені, що мій задум — лихий або ж хибний.

Француз увіпхнув руки в кишені куртки й обережно ковзнув правою ногою на кілька дюймів уперед. Голліс знав, що не зможе завадити французу витягнути з кишені пістолет і вистрелити. Ще хвилину тому Голліс був людиною з іменем та минулим. Але тепер він перетворився просто на мішень.

— Арлекіни — не терористи і не вбивці, пане Вілсон. Наш єдиний обов’язок — захищати Мандрівників.

— Тоді яка тобі різниця — як я збираюся розпорядитися своїм власним життям?

— Твої дії лише привернуть небажану увагу до Мандрівника, а я цього не можу допустити. Це означає, що ти маєш два варіанти вибору: або покинути Великобританію, або...

Погроза не злетіла з його вуст, але послання було абсолютно недвозначним. Куля з пістолета Ліндена кине Голліса через поруччя. Голліс уявив, як летить униз, безладно розмахуючи руками та ногами, а потім — спокій і безмовність. Поліція сфотографує його тіло, відшкребе від асфальту, позначить биркою — і викине геть, як купу сміття. Ця нафантазована картина не злякала його, але й не вгамувала його гніву. Якщо він помре, то разом із ним у його пам’яті помре і Віккі. Зникне вже вдруге.

— Що скажеш? — спитав Липа.

— Я... Я піду геть.