Розділ «45»

Аліса зазирнула в торбу.

— І скільки ж ви зробили?

— П’ять. Військовий корабель вісімнадцятого сторіччя. Полінезійський аутригер. Яхта багатія. Океанський лайнер. І буксир. Визнаю — майже всі вони схожі один на одного, але задій свою уяву.

— А кому дістанеться п’ятий човен?

— П’ятий — це човен Долі, і Господь Бог пошле його туди, куди забажає. Але ти сама можеш собі вибрати човен, Алісо.

— Давайте спочатку їх випробуємо, — запропонувала дівчинка. — Пустимо кожен до першого вигину ріки.

— Чудова ідея. — Симон вклонився Майї. — Ми швидко проведемо випробування на придатність до плавання, а потім повернемося.

І вони удвох пішли в бік озера, а до Майї підсів Священик.

— Маю підозри, що Алісі дістанеться найшвидший кораблик.

— Мабуть, так і буде. А Симон, як джентльмен, візьме собі найповільніший.

Майя відпила води з пляшки й уп’ялася поглядом у «море». У західній частині парку сонце поспішало до обрію, і світло навколо них почало змінюватися. Мілкий рукотворний ставок поволі набирав вигляду старезного й глибочезного. Легенький вітерець торкнувся гілок у них над головами, і по землі затанцювали тіні.

Голліс Вільсон міг би потеревенити про те, куди вони підуть сьогодні вечеряти, а Священик сидів би годинами й не сказав би ні слова. Гнів, що кипів у ньому після смерті Віккі, зник, і натомість з’явилася мовчазна серйозність, що так лякала незнайомців. «Правильне він обрав собі ім’я, — подумала Майя. — Невже він завжди ставатиме таким сумним, коли бачитиме закоханих, що прогулюються в парку?»

— Аліса сказала, що ти отримав повідомлення від Липи.

— А я саме хотів про це розповісти. Наприкінці тижня Липа з двома своїми найманцями поїхали до Англії й вчинили напад на садибу «Невичерпне джерело». Вони хотіли врятувати тіло Метью Корріґана, але знайшли тільки могилу. Згідно із записом у реєстрі, серце Мандрівника зупинилося тижні два тому.

Майя прикипіла поглядом до лебедів і спробувала вгамувати напад паніки. Невже це означало, що Ґабріел теж помер? Після інциденту в Лос-Анджелесі тіла двох братів відвезли на північ і сховали у підвалі церкви Джонзі в горах Сьєра-Невада.

Священик помітив страх у Майїних очах. Торкнувшись її руки, він заспокійливо мовив:

— Не бійся. Наприкінці наступного тижня Томмі By їздив до Північної Каліфорнії, щоб перевірити, як справи. Майкл та Ґабріел і досі дихають. Їхні серця б’ються зі швидкістю одного удару за дві-три хвилини. Це означає, що вони й досі живі.

— Коли я була малою, батько часто розповідав мені казки про сплячого героя, — сказала Майя. — У них завжди йшлося про якусь легендарну особистість, сховану в печері, — король Артур у Британії або пресвітер Іоанн на Сході. Вони живі, просто сплять і ждуть, коли прийде час прокинутися.

— І ми ждатимемо?

— Ждатимемо, але підбадьорюватимемо Спротив.