Розділ «34»

Майкл увімкнув свій портативний комп’ютер і через супутник під’єднався до Інтернету. Десять днів тому він наказав своєму персоналу у Великобританії зареєструвати всі автомобілі Вічнозеленого фонду в британській компанії під назвою «Безпечна подорож». Тепер седан місіс Брюстер був під’єднаний до мережі цієї компанії. Персонал «Безпечної подорожі» мав змогу забезпечувати місіс Брюстер необхідною дорожньою інформацією, відмикати двері авто, якщо вона загубить ключі, а також відстежити це авто в разі його викрадення.

За кілька секунд Майкл знайшов веб-сторінку «Безпечної подорожі» й увійшов до спостережної системи. Набравши на клавіатурі реєстраційний номер «ягуара», він отримав супутникове фото Корнуольского узбережжя. І нарешті знайшов, що шукав: місіс Брюстер та її водій у вигляді червоної цятки мчали сільською трасою В3301.

Швидко натискаючи на клавіші, Майкл вивів місцевий британський час в один із кутів екрана — була 7:38 вечора. Місіс Брюстер поспішала до аеропорту Портріт на зустріч із начальником найголовнішого антитерористичного підрозділу Аргентини. Завдяки програмі «Молоді світові лідери» вона виходила на зв’язок із поліцейським і військовим персоналом десятків країн. Коли ці впливові могутні люди прилітали до провінційного британського аеропорту, їх зустрічала місіс Брюстер, уся немов зіткана з чарівливості та усмішок.

Майкл посунув курсор по екрану монітора, простежив маршрут до аеропорту й позначив місце, де дорога близько підходила до урвищ на березі моря. Супутник джі-пі-ес транслював зображення чудової якості. Майкл бачив мости та пляжі, маленькі містечка та хутори. Запит на додаткову інформацію створив на екрані ще одне вікно: тепер він знав точну швидкість автомобіля місіс Брюстер і те, що в замку запалювання був дозволений ключ. Більшу частину свого життя місіс Брюстер присвятила створенню Паноптикону. «Він майже готовий, — подумав Майкл. — А ти — та, за ким стежать, ти — його в’язень».

Червона цятка проскочила через містечко Ґвітіан і вибралася на прибережну дорогу. Майкл покрутив коліщам, нишпорячи по екрану — і зробив свій вибір: вийшов на ще одну веб-сторінку, започатковану технічним персоналом Натана Буна, — сторінку, присвячену пристроям із радіокерованими мікросхемами. Учора його агент у «Невичерпному джерелі» відкрив капот «ягуара» і помістив один вибуховий заряд на бачок із рідиною гідропідсилювача руля, а другий — на патрубок гальмівної рідини. Обидва заряди були маленькими — з цент завбільшки, — тож після вибуху вони не залишать по собі й сліду.

Встановивши між вибухами часовий інтервал у п’ятнадцять секунд, Майкл активував обидва заряди. «Цікаво, як там зараз їм в авто, — подумалося йому. — Шкода, що всередині немає шпигунської камери. Водій раптово збагне, що кермо його не слухається. Вочевидь, він відчайдушно натисне на гальма, але не станеться нічого. Чи буде в них час заверещати, коли авто проб’є захисну загорожу й полетить у море?»

На екрані його комп’ютера маленьку червону цятку занесло, вона злетіла з дороги, перескочила вузьке узбіччя перед урвищем — і зникла з екрана. Майкл вимкнув комп’ютер, клацнув кришкою й вийшов із лімузина. Пілот і водій чекали його, як почесні вартові, коли він неквапливо йшов по бетонній смузі до літака.