Розділ «30»

Благословенна Мати ляснула б його по пиці за таку зухвалу заяву, але Майя пропустила її повз вуха. Якщо життя кожної людини має цінність та сенс, то вона мала поважати громадян та їхні думки.

— Не вимикайте свої мобільні. Коли я вийду з будинку, то зателефоную вам.

Майя перебралася через парапет і спустилася драбиною до решітки. Зрізавши різаком заіржавілий замок, вона смикнула решітку, відкрила її й увійшла до дренажної труби. Благословенна Мати завжди нагадувала: «Спочатку — зброя, усе решта — вторинне». Два ножі Майя ще раніше прив’язала до передпліччя. Змістивши рюкзак убік, вона витягнула меч й обріз на лямці. Прив’язавши футляр меча до боку рюкзака, вона накинула лямку обріза собі на шию. І, насамкінець, дістала потужний прожектор і натиснула на вимикач на акумуляторі.

Поводивши променем, Майя обдивилася трубу. Вона сподівалася побачити велику бетонну трубу, але річку Фліт загнали в обкладений цеглою тунель приблизно вісім футів заввишки, з пласкою долівкою, кривими боками та арковою стелею. Хоча мешканці Лондона і їздили на роботу підземкою, вони рідко замислювалися про те, що було під землею. Ріка Фліт текла через Лондон під час бунтів, воєн та Великої пожежі 1666 року. Вона існувала ще в шекспірівські часи, і навіть у римську добу. Можливо, колись вона вбирала воду з глетчерів льодовикового періоду. Але то було в минулому, а тепер річку тримали в ув’язненні. Нижня частина тунелю заросла водоростями, а решту вкрив наліт, що нагадував зубну пасту в туалетній раковині.

Стоячи по коліно в холодній воді, Майя ступила перший крок. На поверхні води з’явилися хвильки й захлюпали об стіни. Дно дренажного тунелю було вкрите намулом та гравієм. А коли її чоботи вгрузли на шість дюймів у грязюку, Майя збагнула, що їй доведеться чимало попотіти, щоб добратися до Ладгейт-серкуса.

Вона рушила вперед, і по стіні тунелю попливла її тінь. Десять хвилин по тому вона помітила зелений вогник у трубі, що виходила в тунель. «Що ж, принаймні, я рухаюся в правильному напрямку», — подумала Майя. Приблизно за двадцять футів на північ від ліхтарика з’явилася Y-подібна розвилка. Витягнувши балончик зі спрей-фарбою, Майя намалювала на стіні бубновий знак. А потім пішла ліворуч, орієнтуючись на річку, бо там течія була сильніша. Біля бару «Чорний вогонь» вона не знайшла білого ліхтарика, але все одно пішла вперед. Тунель поменшав — до висоти приблизно п’ять футів — і її каска час від часу шкрябала об жорстку цегляну поверхню стелі. Невдовзі з’явилися оптично-волоконні кабелі, прикріплені скобами в найвищій точці тунелю. Комунікаційні компанії, що під’єднували місто до Інтернету, швидко второпали, що риття канав на вулицях Лондона стане в скажені гроші. Тому вони переконали міські власті забезпечити їм вільний доступ до ріки Фліт. «Цікаво, а вздовж течії решти втрачених річок теж тягнуться кабелі?» — подумала Майя.

Їй траплялися купи принесених водою нечистот. Коли ж тунель повів її праворуч, Майя відчула, що сморід посилився: то була смажена олія. Майя проходила під одним із лондонських ресторанів, що скидав відходи в річку.

Ось по цеглі прошмигнув пацюк дюймів із вісім завдовжки від хвоста до носа. Кухонний запах посилювався, і пацюків ставало дедалі більше. Декотрі з них тікали, налякані світлом, але інші завмирали на похилих боках дренажного тунелю. У світлі прожектора їхні очиці були схожими на маленькі червоні бусинки. Водостік вигнувся ліворуч, і коли Майя зайшла за ріг, то побачила сотні пацюків, що тулилися до стіни. Побачивши світло, вони впали в паніку; декотрі з вереском стрибнули у воду й відчайдушно рвонули на протилежний бік.

Течія понесла пацюків прямо на Майю. Рівень води повищав, доходив їй майже до талії, вона бачила хвости пацюків та їхні гострі носи. Витягнувши меч, вона почала відштовхувати істот від себе. Запах смальцю та олії ставав нестерпним. Краплина води впала їй на лоба. «Не торкайся рота й очей, — наказала собі Майя. — У тобі — дитина, вона зростає у твоєму тілі».

За двадцять ярдів пацюки поволі щезали. Кілька заблукалих особин кинулися навтьоки, коли почули, як Майя плюхає по воді. Біля Y-подібної розвилки вона знайшла синій вогник, але дороговказу не було. Вона пішла інтуїтивно праворуч — і з полегшенням побачила червоний ліхтарик.

«Скільки іще до будівлі фонду? Здається, Джаґґер сказав, тридцять метрів? Чи сорок?»

Майя пішла далі, поки побачила на стелі два оптично-волоконні кабелі, що входили у водостік службово-ремонтної труби, що виднілася у стелі. Цю трубу, три фути завширшки, затуляла сталева плита на завісах. Майя постукала в неї кісточками пальців і почула глухий звук.

Довкола неї вирувала вода й до болотяних чобіт тулилася біла піна. Намагаючись не послизнутися й не впасти, вона зарядила в обріз один із посилених патронів. А потім піднесла рушницю до плити й вистрелила. Постріл відлунив у тунелі. Він був таким потужним, що Майї аж вуха позакладало, а відбій різко хитнув її назад, і вона мало не впала. У плиті з’явилася діра шість дюймів завбільшки, і Майя вгризлася гвинторізом у сталь. Рясний піт вкрив її обличчя, і вона намагалася не панікувати, коли краплі поту торкнулися її губ. Переклавши зброю до рюкзака, вона прив’язала його до нейлонової мотузки, зробила з її протилежного кінця петлю й накинула собі на плечі. Ухопившись за один з оптоволоконних кабелів, вона поповзла вгору, перебираючи руками, а рюкзак тягнувся, теліпаючись, за нею. Мотузка вгризалася їй у шкіру, чималенька вага рюкзака тягнула її донизу, але Майя вперто підтягувалася, аж поки опинилася в комутаційному приміщенні завбільшки з маленьку стінну комірчину. Постріл, яким вона продірявила плиту, був дуже гучний, і його звук, можливо, зафіксували давачі. Може, охоронці вже були насторожі й чекали її десь поряд.

Увібравши повні легені повітря, Майя ударом ноги вибила двері.