Розділ «24»

Три місяці тому Бун та Майкл полетіли з острова Скелліг Колумба, забравши із собою тіло Метью Корріґана. Перед тим як гелікоптер злетів і рушив до материка, Бун послав одного зі своїх людей до острівного пірса, щоб встановити там ПСК — приховану спостережну камеру. Цей пристрій працював від батарейки й мав сонячну мікросхему для перезарядки. Вона посилала зображення тільки тоді, коли детектор руху приводив у дію фотозатвор.

На плече Буну впала червона пелюстка. Він підвів очі вгору — і побачив у гілках двох маленьких дівчаток, що хихикали з нього. Дерево було всипане дітьми, ще кілька дітлахів сиділи навпочіпки перед ним на землі. Намагаючись не звертати на них уваги, Бун взявся роздивлятися вісімнадцять зображень, доданих до і-мейлу. На перших фотографіях було видно якогось діда, що привіз на рибальському човні ящики з припасами. На шостій було зображення групи черниць на причалі. Того дня було, мабуть, вітряно, бо їхні накидки та покривала несамовито тріпотіли. Черниці скидалися на гігантських чорних птахів, що збиралися злетіти і зникнути в хмарах.

На чотирнадцятому знімку в об’єктиві камери з’явилася маленька азійська дівчинка у джинсах та стебованій куртці. Бун збільшив зображення її обличчя — так, він впізнав її. То була дитина, на яку він натрапив у класній кімнаті общини Нова Гармонія. Згідно з повідомленням поліції штату Аризона, послідовники небезпечного культу самі себе знищили, і ніхто з представників мас-медіа не піддав сумніву цю теорію.

Розв’язання проблеми здавалося очевидним, але Буну не хотілося віддавати наказ. І в цьому був винуватий Мартін Дойл; цей тип був як нарив, що ніяк не загоювався. Шість років Бун намагався зреалізувати світобачення Братства. Згідно з їхньою концепцією, електронний Паноптикон провіщав прихід суспільства нового типу, де таких людей, як Дойл, мали вистежувати, ідентифікувати та знищувати. Але натомість демона випускали на волю, і Буну судилося стати тією людиною, яка відчиняла двері тюремної камери.

Портативний комп’ютер знову пискнув, немов вимагаючи відповіді. Бун увімкнув свій супутниковий телефон і викликав Джеррі Весткота — начальника групи оперативних заходів у Лондоні.

— Я продивився знімки з острова.

— Ви впізнали оту азійську дівчинку? — спитався Весткот. — Вона є також на знімках, зроблених спостережними камерами в нью-йоркському метро.

— Мені не потрібне вбивство, — мовив Бун. — Треба її захопити, щоби я зміг її допитати.

— Це буде непросто.

— Маєте у своєму розпорядженні десять-дванадцять годин, щоб організувати операцію. Якщо вони поїдуть до Лондона, то неодмінно сядуть на порон із Дубліна до Голігеда.

— Згоден. Бо летіти літаком надто ризиковано.

— Тримайте мене в курсі кожні три години. Дякую.

Коли Бун вимкнув телефон, іще одна квіткова пелюстка пурхнула вниз і приземлилася йому на голову. Діти залилися сміхом, коли Бун помахом руки викинув пелюстку геть.

— Перепрошую, сер. — Перед ним з’явився Сквайерс. — Здається, містер Дойл виходить із тюрми...

Бун витягнув бінокль і вийшов з-за стовбура. Капітан Тансірі щойно вивів Дойла з адміністративної будівлі, і велетень-американець саме сідав у мікроавтобус.

— То він? — поцікавився Горслі тоном хлопчика, який вперше потрапив на полювання.

Бун кивнув.

— Готуймося.

Троє іноземців вдягли мотоциклетні шоломи й сіли на мотоцикли позаду поліцейських-тайців. За мить вони вже мчали за мікроавтобусом, котрий прямував до аеропорту Бангкока. Перші кілька миль не відбувалося нічого. Автобус повільно рухався дворядною дорогою повз городи та хатини з очеретяними дахами. Шолом Буна не мав вентиляційних отворів, і піт рясно котився по його шиї.

— Схоже, ця пташка не збирається летіти, — розчаровано сказав Горслі в мікрофон переговорного пристрою. — Мабуть, він побачив наші електричні штрикавки.