Розділ «23»

Біллі провів Голліса у ворота до села. Сучасні двоповерхові будинки мали електричний струм та водогін, але їх, споруджені дуже близько один до одного, розділяли вузенькі немощені проходи. Через Шукунегі тік струмок; шум води змішувався з шумом вітру та слабким відлунням сміху, що звучав із телевізора в чиємусь домі.

Уздовж струмка вони пройшли повз громадський центр та широкий цвинтар із численними статуями Будди та замшілими надгробками. Двоповерховий дім тітоньки Кіміко стояв посеред цвинтаря, на краю каньйону. Як і решта мешканців острова, жінка притиснула чорними каменями кожен квадрат черепиці на даху свого помешкання. Вважалося, що ці камені не дадуть вітру знести крівлю, але через це дах скидався на дошку для якоїсь химерної гри, що ось-ось мала розпочатися.

У жодному будинку в селі не було замків — лише клямки. Біллі скинув свої вимазані багнюкою черевики і, не постукавши, увійшов до помешкання. Голліс залишився на ґанку, прислухався до жіночого голосу, що долітав зсередини, — писклявого й щасливого, наче приїзд Біллі виявився щасливим подарунком долі. А за кілька хвилин до дверей вийшла старенька японка — маленька, як дитина, — і почала вклонятися та запрошувати гостя увійти.

Кілька днів Біллі провів на острові, а потім повернувся до Токіо. Він збирався поговорити з іншими рок-н-рольними танцюристами в парку і придумати надійний та безпечний спосіб для іноземця вислизнути з Японії. Голліс оглянув село і швидко знайшов роботу, корисну для його мешканців. Захисна стіна з цегли біля підніжжя кручі почала обвалюватися, тож за допомогою інструментів тітоньки Кіміко він вирішив знести її і збудувати нову. Дізнавшись, що дужий іноземець погодився безкоштовно виконати важку роботу, селяни дуже зраділи.

Тітонька Кіміко прокидалася близько шостої ранку. На сніданок вона подавала Голлісу рис-розмазню, суп з овочів та водоростей, а ще одна страва завжди була сюрпризом. Якось вона подала йому величезного морського слимака і споглядала, як її гість виколупував солону коричнювату плоть із чорної оболонки. Скінчивши снідати, Голліс займався вправами з бойового мистецтва, а потім брав інструменти і йшов до захисної стіни. Зазвичай кілька бабусь у рожевих гумових ботах сиділи на лавці й спостерігали за його роботою. Ще ніколи Голліс не усвідомлював так чітко своє власне тіло, усю силу своїх рук та ніг. Коли він підіймав щось важке, бабці починали лопотіли між собою і плескати в долоні на знак схвального ставлення.

Щоденна робота вгамувала його нерви та певним чином впорядкувала його життя. Спершу він викопав траншею під фундамент, а потім почав класти цеглу, заповнюючи порожнину за стіною галькою, яку він відрами носив від берега моря. Голліс працював неквапливо та ретельно, користуючись повісом для забезпечення бездоганної горизонтальності фундаменту. І, змішуючи будівельний розчин та ляпаючи його на цеглу, він особливо чітко бачив варіанти вибору, що стояли перед ним у минулому.

Віккі сказала йому, що він на правильному шляху. «Якщо згадаєш, хто ти, то дізнаєшся, що маєш робити».

«Так хто ж я такий?» — запитував себе Голліс. Ще в Лос-Анджелесі він навчав своїх учнів ніколи не застосовувати насильство для досягнення негативних цілей. Справжній воїн користується як розумом, так і серцем. Справжній воїн завжди в глибині душі спокійний, ним не рухає гнів. Він пригадав, як стояв на даху будинку в Лондоні, і йому стало соромно.

«Більше цегли і більше розчину. Будуй високу стіну. Пряму і правильну».

Він уже п’ятнадцятий день жив у селі. Попрацювавши на будівництві стіни вранці, Голліс пообідав рисом із рибою, запеченою в тісті з овочами, а потім пішов прогулятися на цвинтар, що оточував жилі будинки. Засохлі квіти. Старовинні монети в іржавому чайнику з дощовою водою. Опецькуваті кам’яні статуї Будди в білих бавовняних шапочках та з маленькими дитячими нагрудниками на шиях вишикувалися в ряд.

Голліс вийшов у браму й подався вздовж припливної лінії до пляжу з чорним піском. Там повсюдно валялися пластикові пляшки, автомобільні покришки та інший непотріб сучасного світу. Сосни, схожі на карликові дерева в горшках, тулилися до валунів, а хвилі тихо накочувалися на берег.

«Знай, кохання моє... Вір, кохання моє... що Світло все здолає». Віккі пройшла довгий шлях, щоби сказати йому це, і тепер ці слова стали основою його віри. Якщо хтось щиро вважає вас доброю людиною, це може змінити вас назавжди. Мабуть, саме через це Бог і створив святих чоловіків та жінок. Вони бачили Світло в інших людях, і це спонукало їх прагнути відповідати ідеалу.

Ґабріел міг не знати про хороброго книгаря та бандита якудзи з пістолетом, про вбивство в готельному номері, але він неодмінно бачив напрямок, у якому рухався Голліс. «Хто я?» — знову запитав себе він. Він завжди був воїном, але тепер він битиметься заради дечого важливішого, аніж просто помста. Споглядаючи хвилі, Голліс відчув, що відсік і відкинув все сум’яття та метушню, які стримували його думки й заважали чітко мислити. «Якщо ти пригадаєш, хто ти є, то дізнаєшся, що маєш робити».

— Голлісе!

Він різко обернувся й побачив, що до берега широким кроком наближається Біллі Хірано. Напевне, він придбав у Токіо новий тюбик гелю для волосся, бо кожна волосинка його помпадура в стилі Елвіса були укладені бездоганно.

— Тутешні старі люди люблять тебе. Моя тітонька каже, що ти сумлінний робітник. Якщо хочеш, можеш залишитися тут назавжди.

— Твоя тітонька — золота людина, але мені треба їхати.

— Та отож. Я так і знав, що ти це скажеш. Я розмовляв із людьми. Є надійний спосіб вибратися з Японії. Ми сядемо на порон до Окінави та південно-західних островів. Якщо ти заплатиш достатньо грошей, то рибальське судно відвезе тебе куди завгодно — до Тайваню, Філліпін і навіть до Австралії.

— Непоганий план.

— Місцеві мешканці сумуватимуть за тобою, — усміхнувся Біллі. — І я також. Познайомитися з Арлекіном — це шикарно.