Розділ «20»

Мандрівник відчув, як його Світло зливається з їхнім світлом, і зафіксував думки, набагато складніші та вишуканіші за голод, що гнав морських птахів на пошуки їжі. Ці тварини усвідомлювали себе та зв’язок між родичами. Вони відчували його запах, бачили його і зберігали у своїй пам’яті спогад про ще одну вертикально ходячу істоту, що пересувалася на двох ногах.

Стрімкість та міць кінських тіл наповнили Ґабріела чимось на кшталт первісної поганської радості. Але щось тут було не так. Його поява на мить відволікла табун, і коні не помітили набагато більшої небезпеки. Жеребці гучно захропли і стали бити копитами землю. «Небезпека! Озирніться довкола!»

У траві з’явилися троє звірів завбільшки з левів і почали підкрадатися до табуна. Ґабріел роздивився, що вони мали великі голови та масивні щелепи. Їхнє хутро було золотисто-брунатним, а на боках виднілися виразні червоні позначки.

Коли хижаки підповзали до коней, Ґабріел відчув, що вони оцінюють табун. Який кінь старий чи слабкий? Чи є серед коней хворі та поранені? На мить вони зникли у влоговині, але тремтіння трави видавало їхній рух. Коли ж звірі знову з’явилися в Ґабріелевому полі зору, то вже сформували такий собі трикутник: найбільший хижак попереду, а його напарники — з боків.

Страх прокотився табуном, наче хвиля несамовитої енергії розпачу, і коні кинулися навтьоки. Якийсь молодий кінь рвонув в іншому напрямку, а потім зупинився, збагнув, що залишився на самоті й спробував наздогнати своїх. І в цей момент сум’яття він перетворився на ціль: хижак-лідер кинувся до нього довгими потужними ривками.

Коли потвора стрибнула вперед, червоні позначки на її боках перетворилися на товсті короткі крильця. Вони піднесли хижака в повітря й опустили прямо на спину жертві. Ґабріел відчув і біль коня, і збудження нападника. Вони впали на землю, і кінь несамовито заіржав; він щосили хвицався, намагаючись вивільнитися. Але потвора вп’яла свої пазурі йому в плоть, зімкнула щелепи на роті та носі коня й міцно їх стиснула. Не маючи змоги дихати, одноліток востаннє сіпнувся, а потім обм’як і помер.

Коні зупинилися на пагорбі за півмилі й поглянули на загиблого родича. Якщо уявити собі табун як одну живу істоту, то ця істота пожертвувала частиною свого тіла, щоби врятувати його решту.

Один із хижаків помітив Ґабріела й басовито хрокнув. Помірковану об’єктивність Ґабріела наче вітром здуло, і він побіг до наступної піраміди, спотикаючись у траві. У цьому світі й у цю мить він був не володарем, що панував над живими істотами. Він із сумом та відчуттям приниження мусив констатувати, наскільки вразливою та беззахисною є людина — такий собі кволий примат зі слабкими зубами та нігтями, від яких немає зиску.

Добігши до піраміди, Ґабріел озирнувся й побачив, що три хижаки ласують своєю жертвою в луках. Посеред яскраво-зеленого покривала з’явився криваво-червоний клапоть. Раптом йому пригадалися крильця хижацької потвори — перетинчасті, як у кажана. Якщо додати йому голову орла, то ця істота стане схожою на легендарного грифона. А як же коні? Костистий виступ на їхніх лобах робив їх схожими на єдинорогів.

Цілі покоління Мандрівників бували в цьому Раю й поверталися до світу людей. Історії, які вони розповідали про свої мандри, перетворилися на міфи та легенди: єдиноріг був середньовічним символом чистоти, а зображення грифона прикрашали мечі та палаци. Але виразність та потужність цих символів приховувала походження оповідок: міфи були ланками, що пов’язували паралельні світи.

На краю плато стежина вигулькнула знову й побігла вздовж струмка, що звивався й дзюркотів між пагорбами. Велетенські дерева з міцною сірою корою чіплялися корінням за землю, утворюючи власне зелене царство. Їхні віти були такі важкі, що схилялися майже додолу, утворюючи шатро, що захищало землю від сонця. На деревах росли фрукти, що нагадали Ґабріелу сушені фіги, якими харчувалися співочі пташки та маленькі звірята, схожі на білочок.

У повітрі солодко пахло квітами. Ґабріел сів біля струмка й поглянув на дерева. Пройматися їхнім неквапливим світосприйняттям — це те саме, що робити крок до величезного собору з темними закутками, де світло просочується крізь кольорове мозаїчне скло. Дерева були байдужі до часу, але гостро реагували на білочок, що стрибали поміж їхніх гілок, дряпали кору і тріумфально попискували, коли знаходили щось їстівне.

Ґабріел нахилився, попив води й умився. Коли ж він розплющив очі, то вперше помітив дещо. То був устромлений у землю кілок приблизно два фути заввишки. Щось — або хтось — позначив цю точку поверхні.

Він пішов навколо кілка по висхідній спіралі й знайшов ще один — на відстані приблизно п’ятдесят ярдів. Хтось залишав позначки біля точки переходу.

Тепер Ґабріел рухався обережно, намагаючись залишатися непоміченим посеред підліску. Йдучи за кілочками-маркерами, він рушив схилом угору, аж до червоних потрісканих внаслідок ерозії круч, що бовваніли над деревами. Далі виднілася купа уламків, схожа на розбитий піщаний годинник, чий пісок розсипався по землі.

Цю купу непотребу прорізала стежина, яка йшла зиґзаґом на кручу до входу в печеру. У темряві хтось ховався. Ґабріел увійшов у свідомість цієї істоти, відчув її розум і жорстокість. «Тікай», — сказав він собі. Але істота в печері теж відчула його присутність і вийшла на світло.

Ґабріел поглянув угору вздовж схилу — і побачив свого брата.