Розділ «20»

— Та я навіть не впевнений, що зможу його знайти. Але це не має значення. Майже кожен важливий вибір у нашому житті є насправді лише виявом надії...

— Тоді ти маєш знати, що... — на Майїному обличчі на мить з’явився якийсь дивний вираз, і вона замовкла.

— Що?

— Та нічого, — відповіла вона холодним голосом Арлекіна.

Узявши Майю за руку, він міцно її стиснув і вибрався з мікроавтобуса. Знаючи розташування кожної камери спостереження в цьому районі, Ґабріел пішов складним маршрутом, щоб уникнути їхнього невсипущого ока. За хвилину він уже заходив до катакомб. А ще через хвилину вже лежав на ліжку в потаємній кімнаті.

Ґабріел пройшов крізь чотири бар’єри — повітря, води, землі та вогню, і якась його частина раптом усвідомила рух як факт. Він знав дорогу до Першого царства і навмисно тримався подалі від його мертвотної холоднечі. Тому, як шахтар, що опинився в завалі, Ґабріел пішов вузьким проходом, що вів до тепла і світла.

Коли Ґабріел розплющив очі, то побачив, що лежить на пляжі з гальки та шорсткого піску. Хвилі билися об берег із незмінним ритмом, і він відчув запах згнилих водоростей, що лежали купками вздовж лінії води.

«Тут хто-небудь є? Хто-небудь мене бачить?»

Він підвівся, струсив пісок зі своїх джинсів й окинув поглядом свій новий світ. Виявилося, що він стоїть за кілька метрів від неглибокої ріки, яка впадала в море. Пісок та каміння були темно-червоними, як іржаве залізо, а місцева рослинність, здавалося, теж увібрала в себе частину цього кольору. Водорості та великі папороті побіля ріки мали зеленувато-червоне забарвлення, а на колючих чагарниках, що обрамляли лінію припливу, з кожним поривом вітру тремтіли якісь яскраво-червоні ягоди. Новий світ був схожий на попередній і мав лише незначні відмінності. Схоже, у всіх паралельних царствах життя почалося одночасно, а потім якась незначна подія — падіння листка чи смерть метелика — підштовхнула процес творення та еволюції в іншому напрямку.

Тремтлива тінь, що позначала прохід до Четвертого царства, була зовсім поряд. Неподалік, на межі між піском та власне берегом, хтось спорудив піраміду з каміння та уламків червоного піщаника. Від піраміди крізь болотисту місцевість, що розкинулася навкруги, вела вузенька стежина. Удалині суходіл піднімався й утворював низку зелених пагорбів.

Раптом почувся якийсь скреготливий звук, і Ґабріел переполохано відступив від піраміди. Угорі, над бурхливою ділянкою води, де ріка впадала в море, кружляла зграя птахів із великими трикутними крилами та довгими шиями.

Раптом Ґабріел збагнув, що може проникати у свідомість птахів, що перебували на відстані кількасот ярдів від нього. То була алегорія про левів, що говорять із людьми про теологію. Ці птахи бачили світ під своїм, тваринним, кутом зору. І вони чудово усвідомлювали трикутну форму своїх крил, темні силуети на поверхні води, сонце й вітер, відчуття висоти та постійне відчуття голоду, яке змушувало їх до пошуків їжі.

Відвернувшись від моря, Ґабріел дозволив своєму розуму увійти до заростів плюща біля річки. На відміну від птахів, плющ випромінював просте й сильне послання, наче хтось грав єдину ноту на органі в соборі. Ґабріел відчув неквапливість цієї рослини та її силу, вперту чіпкість її паростків, її непереборну тягу до води та світла.

Це нове відчуття та усвідомлення немовби вирвало його з часу. Воно могло тривати кілька секунд, а може, і кілька років. Але присутність піраміди вивела його із замріяного стану. Цей природний світ без доріг та великих міст, був, вочевидь, Третім царством тварин, але, схоже, якийсь Мандрівник вже побував на березі моря й залишив оцей монумент у вигляді піраміди. На пагорбі він побачив ще одну піраміду, що позначала маршрут крізь прибережні болота.

Ґабріел рушив стежиною; його черевики грузли в багнистому ґрунті. За кілька миль від берега ріка перейшла у ставок, у якому на гладенькій непорушній поверхні плавали два великі птахи, схожі на червоно-коричневих лебедів. Птахи підняли голови, і Ґабріел, пробираючись крізь зарості комишу, відчув їхню цікавість.

Нарешті він вийшов із прибережної зони й рушив кам’янистим схилом. Стежки тут не було, тож він час від часу озирався, орієнтуючись на піраміду. Щоб позначити свій маршрут, Ґабріел клав камінчик на кожну нову купку каміння, яка траплялася йому на шляху.

Щось або хтось за ним стежив. Він відчував це. Різко обернувшись, Ґабріел помітив маленьку, схожу на бурундука тваринку, що визирала з тріщини між каменями. Коли Ґабріел розсміявся, тваринка писнула на знак протесту і сховалася до своєї нірки.

Піднявшись вище, він натрапив на пасмо валунів, що нагадували фрагменти розваленої древньої стіни. Ґабріел знайшов проміжок між валунами і, скриплячи черевиками по гравію, вибрався схилом угору, на чималеньке плато, заросле травою. То тут, то там виднілися кургани; було таке враження, що якийсь гігант заснув вічним сном біля підніжжя пагорбів, і з часом його тіло поглинула земля і вкрила зеленою стебнованою ковдрою.

Пробираючись у високій траві, Ґабріел шукав стежину. Далеко зеленими луками пропливли якісь темні силуети і зникли за курганом. А за кілька хвилин з-за гребеня пагорба вибіг риссю табун коней.

Побачивши Ґабріела, вони зупинилися й хаотично закружляли — принаймні так йому здалося. Але за мить він здогадався, що кобили з лошатами змістилися до центру табуна. Коні мали кошлаті гриви, а хвости в них були коротші за ті, що були в породистих коней світу, де виріс Ґабріел. Копита вони мали непропорційно великі, а на лобі виднівся виразний виступ.