Розділ «15»

Вхопившись за ручку, вона зірвала двері із завіс. З мечем в одній руці та дверима — як щитом — у другій, вона вийшла з кімнати і стала поволі рухатися вперед. Вовки потойбіч провалля метали каміння й цеглу у двері з більшим запалом, але «снаряди» відскакували від їхньої металічної поверхні. Уламки бетону падали на підлогу і, вибухаючи як бомби, розсипалися на друзки.

Вона змістилася праворуч і побачила верхні щаблі драбини. На майданчик піднімався якийсь чоловік із саморобним мечем у руці; його довге волосся було заплетене в косу. Майя різко підскочила — лезо меча свиснуло в неї під ногами. Приземлившись, вона зробила випад уперед і проткнула мечем горлянку нападника.

Поворот ліворуч. Іще одна драбина. Майя ступила крок — і раптом відчула гострий біль у лівій нозі. То нападник, стоячи на драбині, штрикнув її списом на кілька дюймів вище коліна. З рани бризнула кров, і Майя відчула, що їй стало важко встояти на ногах. А потім у неї полетіли ще кілька списів та гострих палиць, і їй довелося відступити до комори.

Раптом запала тиша. Каміння не падало, а обличчя її нападників зникли. Майя обережно визирнула з-за імпровізованого щита. Чоловіки потойбіч провалля мовчки завмерли, споглядаючи, як зі стелі поволі падають палаючі шматки тканини і кружляють у повітрі. Майя не відразу здогадалася, що в бібліотеці пожежа. Закинувши голову, вона побачила, як крізь тріщини у стінах просочується дим. Його запах нагадав їй мокрі дрова, що горять посеред поля.

— Пожежа! — вигукнув хтось.

І йому відлунням повторили інші голоси:

— Пожежа! Стережіться!

Швидким кроком Суддя перетнув підлогу читального залу. Ставши на краю провалля, він гукнув своїм поплічникам:

— Забирайте драбини й відступайте! Вона згорить у вогні, коли обвалиться стеля!

Майя опустила двері-щит і кинула його на підлогу. Стоячи на краю своєї в’язниці, вона спостерігала, як нападники відступають, тягнучи драбини крізь руїни. Спотикаючись на купах битої цегли, скла та бетону й лаючи один одного, вони хутко вшилися в парадні двері. Чоловіки, яких вона зневажала, з якими вона билася і яких убивала, були наочним доказом її існування в цьому похмурому світі. Не було б цих ворогів, вона зів’янула б і згасла.

Майя стала навколішки і, не втримавшись, упала набік. З рани в її нозі сочилася кров. Вона почувалася так, наче Світло поволі покидало її тіло. Немов якийсь злий дух, дим линув у порожньому просторі й поступово опускався донизу. На стіні виникли маленькі язички полум’я — наче маки на гірському схилі. Квіти вогню розросталися і ставали дедалі більшими; вони колихалися і з’єднувалися одна з одною, і Майї захотілося приєднатися до цього яскравого полум’я.

На зовнішніх краях її зору з’являлася темрява. На кілька хвилин Майя заплющила очі, а коли розплющила їх, то побачила в читальному залі дві постаті. Якийсь чоловік у лахмітті підняв покривало, Майя побачила бліде перелякане обличчя. Він обернувся і щось сказав молодшому чоловіку, який виринув із диму з палаючою палицею в руці. Його обличчя здалося Майї знайомим, але вона не була впевнена: то справді був Ґабріел чи просто видіння в її голові?

Мандрівник поспішив до краю майданчика, вигукуючи її ім’я й вимахуючи руками, але Майю знову поглинула темрява. І вона попливла в ставку з каламутною водою, поволі опускаючись на дно. Потім їй здалося, що вона відчайдушно молотить руками та ногами, щоб повернутися до світла. Коли свідомість повернулася до неї, Майя побачила, що біля неї навколішки стоїть Ґабріел. Узявши її на руки, він поніс її через імпровізований місток. Майя закашлялася від диму, а коли чоловік у лахмітті виводив їх сходами на вулицю, останнє, що вона запам’ятала, — спалахи вогню в приміщенні.

— Не втрачай свідомості, — сказав їй Ґабріел. — Ми йдемо до проходу.

— Прохід... він у річці, — повільно мовила вона.

— Я знайшов іншу точку доступу. І ми зможемо пройти крізь неї разом.

Коли Ґабріел ніс її крізь руїни згорілого будинку, Майї здавалося, що спис і досі штрикає їй у ногу. Чоловік у лахмітті час від часу зиркав через плече.

— Он патруль, бачите? У кінці вулиці.

Вони побігли. Вовки гналися за ними, і Майя знала, що надто слабка, щоб битися й захищати Мандрівника.

— Вони побачили нас, — сказав чоловік у лахмітті. — Сюди, Ґабріеле. Ні, краще — сюди.