Розділ «15»

Суддя захихикав:

— Як для демона ти не надто розумна. Звісно, я обдурю і зраджу тебе — в кінцевому підсумку. Але ти матимеш шанс організувати інших і зрадити мене. І я нормально ставлюся до такої перспективи.

— А що, коли я відмовлюся від твоєї пропозиції?

— Тебе вб’ють тут, у бібліотеці. Твоя смерть матиме певні плюси. Вона продемонструє, що я здатен знищити кожного, навіть демона.

Суддя зробив іще один крок і простягнув руку, наче Майя вже зібралася віддати йому свій меч.

— Не барися. І не марнуй мій час. Можеш мені не вірити, але ми можемо просто дотримуватися угоди. Один із найцінніших аспектів цього світу — це те, що ми здатні співпрацювати з людьми, яких ненавидимо.

— Мені подобається бути отут, у цьому місці. Який мені сенс кудись іти?

— Поки ти з нами співпрацюватимеш, ми забезпечуватимемо тебе харчами, житлом та іншими благами.

Суддя клацнув пальцями, наче клієнт у ресторані, який вимагає, щоб офіціант приніс йому чек. Двоє з його поплічників поквапилися сходами вниз. За хвилину вони повернулися, тягнучи із собою в’язня, прив’язаного до двох столів. То був Пікерінґ.

Хтось запхав чоловічку до рота кляп, але він намагався щось сказати: зводив брови й безперервно смикав туди-сюди головою. Він не злився, ні, він просто намагався донести свою точку зору.

— Цей тарган зрадив тебе й вихвалявся своїм вчинком, — сказав Суддя. — Упевнений, це тебе розлютило, але чим ти могла зарадити?

Прив’язана до одного зі столів мотузка була накинута зашморгом на шию Пікерінґу. Суддя не завдавав собі клопоту назвати ім’я в’язня чи оголосити про його покарання — він просто кивнув головою, й охоронці скинули Пікерінґа з краю майданчика. Кілька секунд його тіло смикалося, а потім завмерло, гойдаючись, наче маятник.

— Ось бачиш, — сказав Суддя. — Можеш вважати це жестом доброї волі. А тепер — перейди через місток і віддай мені свій меч.

Майя поглянула вниз на купку плоті та лахміття, що звисала з кінця мотузка. Суддя помилився в одному: вона стала не демоном, а привидом. Її легені й досі дихали, а очі — бачили, але всередині була порожнеча. Вона відчувала єдину емоцію — гордість. Гордість кликала її, наче далекий голос — голос, який важко почути, але який висував свої вимоги. «Ніколи не схиляй голови перед злими й лихими. Ніколи не виконуй наказів людей недостойних».

Спокійна й готова до бою, вона витягнула меч із футляра. Суддя помітив у її очах зміну настрою й перелякано позадкував, мало не впавши, бо наступив на край своєї мантії.

— Вперед! — заверещав він. — Починайте наступ! Негайно!

Місток затягнули назад до читального залу, а на стовп посипався град цегли та каміння. Один камінь ударив Майю в плече, а другий зачепив скроню. Вона пригнулася, затулила обличчя руками і рвонула до комірчини. Коли вона зачиняла двері, ще один камінь поцілив їй у ліву руку.

Ставши навколішки на кахляну підлогу, оточена зображеннями янголів, Майя прислухалася до звуків метальних снарядів. Камені відскакували від дверей, а цеглини та шматки бетону розбивалися на друзки. Нападники щось кричали, але вона не могла розібрати слів. Майя знала, що вони здійснювали наступ із кількох напрямів — піднімали дерев’яні драбини і примощували їх до стовпа.

Геройська смерть. Хто сказав ці слова? Її батько. Раптом їй пригадалася бійка на лондонській станції метро. Вона була одна, і на неї бігли троє чоловіків. «А де ж мій батько? — подумала вона. — Чому він покинув мене?» У двері комірчини гулко вдарив камінь. Простягнувши в темряві руку, Майя намацала в центрі дверей ручку.

«Виходь і дай їм чортів».