Розділ «10»

Рейс, на якому летів Голліс, прибув до аеропорту «Наріта» пополудні. На паспортний контроль пішла ціла година. Після низки ввічливих запитань чиновник імміграційної служби наказав іноземцю розкрити свою валізу. Атмосфера була напруженою й дещо ворожою, аж поки Голліс не витягнув із валізи уніформу каратиста та дві книжки про японські бойові мистецтва, які придбав у Лондоні. Чиновник кивнув так, наче це давало відповідь на всі запитання, і Голліса випустили із зони затримання.

Голліс обміняв фунти на єни й сів на потяг до Токіо, який помчав його крізь передмістя, захаращені дво- і триповерховими багатоквартирними будинками з бетону. Кожне помешкання мало маленький балкончик із жаровнею хібаті, кількома пластмасовими стільцями та кущем у горщику, який своєю зеленню оживляв урбаністичний пейзаж. Зима минула, але й досі було холодно. Із синіх черепичних дахів під сріблясто-сірим небом звисали маленькі бурульки.

Кондуктор був бездоганно вдягнений і добре знав свою справу. Компостуючи Голлісу квиток, він підозріло поглянув на нього, але відразу ж розслабився, коли іноземець дістав із валізи книгу про японські бойові мистецтва.

— Ви приїхали вчитися? — спитав кондуктор англійською.

— Так. Я приїхав до Японії вчитися карате.

— Чудово. Карате — дуже гарна штука. Завжди робіть те, що казатиме вам сенсей.

На залізничній станції «Уено» Голліс зайшов до кабінки чоловічого туалету. Розкривши тильну частину свого лептопа, він витягнув лезо та руків’я ножа і з’єднав їх докупи епоксидним клеєм. Восьмидюймовий керамічний ніж був легкий, міцний та дуже гострий. Голліс засунув зброю в нейлоновий футляр, прикріплений до передпліччя, а залишки комп’ютера викинув.

Що стосувалося японців, то для них він був ґаіджин — чужинець, який ніколи не впишеться в їхнє суспільство. Залишивши валізу в камері схову вокзалу, Голліс вийшов на тротуар. Усі витріщалися на нього; тож Голліс понишпорив у наплічній торбі, витягнув звідти сонцезахисні окуляри й надів їх, щоб приховати очі.

Три години добирався він до Дзімбоко — токійського передмістя, забудованого невеликими спорудами та крамницями неподалік Ніхонського університету. Голліс швидко виявив, що більшість вулиць та провулків у Токіо не мали назв, а система адрес була вибудувана за відмінним від західного принципом. Зазвичай до кожного будинку кріпилася маленька табличка. На ній було те, що звалося номер банні, який вказував район та ділянку землі. Але ці номери не завжди розташовувалися послідовно, і Голлісу вже доводилося бачити японців, що безпорадно тинялися вулицями з адресою, записаною на смужечці паперу.

Він проглянув свій розмовник, навчився казати сумімасен — перепрошую — і почав розпитувати, як пройти до книгарні «Білий журавель». Але, схоже, ніхто в Дзімбоко й гадки не мав, що це за місце. Ґоменасай — «вибачте» — відповідали йому всі, наче їхнє незнання стало причиною його проблеми. Голліс ходив бічними вуличками, що забирали ліворуч, а потім праворуч — наче древні стежини. На вулицях було дуже мало дітлахів та підлітків. Створювалося враження, що це якесь Місто Старих, земля, зайнята маленькими бабцями в кросівках, які штовхали поперед себе возики для покупок.

Голліс виріс у великих містах, і тому природа його особливо не цікавила. Але в Токіо він дізнався про існування ворон — великих чорних птахів із довгими гострими дзьобами. Куди б він не йшов, вони стежили за ним, умостившись на вершечках телефонних стовпів або походжаючи в провулках, наче маленькі володарі темряви. Декотрі з них видавали скрипучі звуки, коли він махав на них руками або кидав у них грудку. Здавалося, вони мали власну воронячу мову і вважали, що він її також розуміє: «Ми бачимо тебе, ґаіджин. Ми стежимо за тобою».

Голліс заходив до кожної книжкової крамниці, яка йому траплялася, і розпитував про книгарню «Білий журавель». Після двогодинних пошуків він помітив книжкову крамницю, що скидалася на нору, прориту в занедбаному багатоквартирному домі. На вулиці стояли дві книжкові полиці на колесах із прикріпленими до них пластиковими завісами на випадок снігу чи дощу.

Голліс зазирнув у крамницю. То був темний тунель, захаращений книжками, — декотрі з них були розставлені на полицях, але більшість лежали в картонних ящиках. У кінці тунелю сидів літній японець у твідовій куртці й читав книгу з купою паперових закладок. Зламана оправа окулярів була скручена липкою стрічкою.

— Доброго дня, сер. Чим можу служити?

— Та я просто дивлюся... — Голліс увійшов усередину й побачив перед собою цілу стіну книжок різними мовами. — Тут у вас багато книжок.

— Моя крамниця — маленька, сер. Мені завжди бракувало місця.

— А ви коли-небудь чули про книжкову крамницю під назвою «Білий журавель»? Один приятель просив мене знайти її, коли я буду в Токіо.

Власник крамниці розсміявся, але відразу ж ввічливо прикрив долонею рота.

— Ви знайшли, що шукали, сер. Це книгарня «Білий журавель», а я її власник, Акіхідо Котані.

— Я шукаю одну дуже незвичайну книгу. Можливо, її буде дуже важко знайти.