• швидкість подачі інформації (оперативність) – новина з'являється миттєво, відразу ж після її написання. Як наслідок, часто саме Інтернет виступає джерелом інформації для традиційних ЗМІ;
• інтерактивність – споживач сам формує перелік матеріалів, які він читає. В інтернет-виданнях, як правило, після кожного матеріалу подано посилання на інші матеріали з тої ж теми. Така система дозволяє швидко вивчати ситуацію у динаміці – користувачеві не треба витрачати час та енергію на пошук інших матеріалів з цієї ж теми;
• зворотній зв'язок – інтерактивність Інтернету дозволяє організувати зворотній зв'язок з користувачами, обговорення опублікованих матеріалів з іншими відвідувачами ресурсів мережі, незалежно від місця їх перебування (шляхом створення форумів при веб-сайтах мережевих видань);
• відносна анонімність, пов'язана з невизначеністю правового статусу мережі та технологічними принципами функціонування глобальної мережі, що надають широкі можливості для анонімного розміщення інформації будь- якого змісту, анонімного доступу до мережі через proxy-сервери, анонімної навігації в мережі Інтернет та, як наслідок, уникнення відповідальності;
• відсутність адміністративних меж поширення інформації – глобальна природа Інтернету спонукає до максимального розширення аудиторії шляхом поширення інформації мовами міжнародного спілкування (англійською, російською тощо).
Мережа Інтернет – віртуальне середовище, що не піддається жорсткому контролю, оскільки відключення певних каналів передачі даних, блокування або знищення конкретних веб-ресурсів досить швидко спровокує появу нових. Тому організація державного регулювання цієї сфери є надскладним завданням.
З урахуванням наявного світового досвіду, врегулювання питання вільного функціонування мережі Інтернет та одночасного ЗІБ держави найбільш доцільним видається в рамках досягнення домовленостей з саморегулюючою спільнотою – Інтернет-Асоціацією України.
На сучасному етапі розвитку людства ЗМІ є найзручнішим та найпоширенішим каналом поширення інформації в суспільстві. Новітні інформаційні технології зробили реальністю одночасне сприйняття однакової інформації в режимі "on-line".
Вітчизняне законодавство визначає наступні види ЗМІ: телебачення, радіомовлення та пресу. За всіма ознаками до цього переліку слід додати глобальну мережу Інтернет, однак на законодавчому рівні її правовий статус досі залишається невизначеним. Кожен із цих видів ЗМІ має власні особливості поширення інформації та сприйняття споживачами.
На відміну від країн Західної Європи, де розвиток електронних систем масової комунікації починався зі створення та розвитку громадського (суспільного) мовлення[1], незалежна Україна отримала у спадок монопольну радянську систему державного телебачення, не пристосовану до зворотного зв'язку з суспільством й орієнтовану на одностороннє "мовлення" держави до населення.
Поряд з тим, отримані результати узагальнення вітчизняного досвіду свідчать про те, що в останні роки ЗМІ швидше були знаряддям політичної й економічної конкуренції, аніж об'єктивно висвітлювали факти. Вони стали основною ареною, на якій розгортається боротьба між олігархічними й бюрократичними кланами, різноманітні сюжети про які добре продаються й користуються попитом. Вітчизняна ділова еліта усвідомила могутність ЗМІ, а також те, що політична рентабельність серйозних вкладень у них може мати корисні економічні наслідки.
За експертними оцінками, сьогодні аудіовізуальні та друковані медіа формують переважно негативне соціально-психологічне орієнтування населення. У теле-радіо-ефірі та в друкованих ЗМІ переважає інформація, що компрометує владу і власну країну в очах громадян, поглиблює мовно- культурне протистояння у суспільстві, створює неконструктивне та неадекватне уявлення про Україну, її повсякденне життя і перспективи розвитку.
При цьому основний дисбаланс розвитку ЗМІ в Україні полягає у майже цілковитій їх комерціалізації, домінуванні корпоративних приватних ЗМІ, залежних від окремих бізнесових та/чи політичних груп за відсутності громадського і малоефективного та непопулярного державного теле-радіо- мовлення. Також варто зазначити на істотне зниження довіри до ЗМІ в цілому.
Останнім часом суспільство досить прохолодно реагує на "гучні" статті, які ще років з десять тому стали б предметом офіційних розслідувань та постійних обговорень. Виникненню такого стану речей сприяло зниження рівня професіоналізму журналістів, а також неодноразові зміни за період свого існування деякими виданнями "політичного кредо" внаслідок зміни їхніх власників. Обслуговуючи інтереси конкретних структур та з метою збереження або збільшення обсягів тиражу, ЗМІ поширюють насамперед інформацію, яка привертає увагу найбільшого числа громадян, навіть якщо вона відноситься до розряду скандальної чи низькосортної.
З огляду на це, недостатня увага з боку органів державної влади, громадських організацій і журналістів до проблем правового регулювання статусу ЗМІ, їх тотальної комерціалізації та монополізації, диктату власників ЗМІ та неефективного впливу на їх редакційну політику з боку держави може призвести до ситуації, коли маніпулювання суспільною свідомістю стане основною функцією вітчизняних засобів масової інформації.
В такому випадку ЗМІ можуть стати знаряддям масової пропаганди й агітації, за допомогою яких ті чи інші особи або групи осіб будуть формувати громадську думку, тобто інструментом боротьби між ними. В свою чергу, це викличе істотну деформацію демократичної системи суспільства, наслідком якої стане подальше розростання низки негативних явищ – тіньової економіки, організованої злочинності, корупції, встановлення авторитарної влади, виникнення інформаційної залежності від іноземних суб'єктів тощо через брак у вітчизняних ЗМІ повної та об'єктивної інформації.
Таким чином, зростання відвертої заангажованості ЗМІ політичними, економічними, фінансовими та кримінальними структурами все частіше ставить перед вітчизняним законодавцем питання про раціональне законодавче врегулювання діяльності засобів масової інформації. Проте необхідно уникнути двох крайнощів – надмірного адміністрування та "свободи без кордонів". Для цього слід сформувати чітку громадську позицію щодо зменшення впливу зазначених негативних факторів на загальну ситуацію в країні.
Широкий доступ усіх верств населення до засобів поширення інформації здатен також якісно змінити відносини у самому суспільстві. Оскільки така "масова" інформація надходить постійно, стосується усіх значимих подій, апелює до цінностей або пропонує нові, враховує психологічні особливості людини, зрештою, пропонує певні моделі поведінки, – вона є вагомим фактором формування цінностей, світоглядних орієнтацій, уявлень про належну поведінку і спосіб мислення взагалі.
Таким чином, сучасна демократична держава повинна віднайти баланс між правом громадян "шукати, отримувати і використовувати будь-яку інформацію та ідеї з будь-яких засобів інформації, незважаючи на кордони" і необхідністю забезпечення національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання масовим заворушенням, проявам екстремізму, терористичним актам та іншим злочинам, охорони здоров'я населення, захисту прав і свобод людини й громадянина, запобігання розголошенню інформації з обмеженим доступом, підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.
Зрозуміло, що будь-яка держава намагається захищати свої інтереси в інформаційному просторі і використовувати засоби інформації для досягнення своїх цілей. Тому не можна залишати поза увагою вплив держави на ЗМІ, пряму чи опосередковану цензуру, заходи пропаганди і контрпропаганди.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Забезпечення інформаційної безпеки держави» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Недержавний сектор як складова системи забезпечення інформаційної безпеки України.“ на сторінці 11. Приємного читання.
