Розділ «44»

ізні світи розділялися чотирма бар’єрами — повітря, землі, вогню та води. Для декотрих Мандрівників ці чотири бар’єри залишалися єдиним досвідом паралельної реальності. Їм снився кошмар: їх наче затягує у вир або вони йдуть пекельно спекотною пустелею. І ці спогади так лякали цих Мандрівників, що їм більше ніколи не хотілося повертатися до тих місць. Тому вони решту життя боялися таких снів, міцно тримаючись за звичний світ, що їх оточував.

Коли Ґабріел розплющив очі, то побачив, що падає крізь блакитне небо. Його брат летів далеко попереду — чорна цятка злоби та нестримного бажання, немов маленький шпак, що залетів до величезного собору. Майкл змінив положення свого тіла, дотягнувся до переходу і зник. А Ґабріел, ковзнувши в повітрі в бік темного прямокутника, рушив слідком.

Темрява. Розплющивши очі, він побачив, що стоїть на пустельній рівнині. У цьому земляному бар’єрі не було ані гір, ані каньйонів — тільки шорстка розтріскана та обвітрена через вічну засуху червона земля. Майкл був за милю від нього; він стояв навколішки, наче атлет, що втратив рівновагу. Побачивши, що до нього наближається Ґабріел, він підскочив і кинувся навтьоки. Брати інтуїтивно відчували, де є потаємний перехід, але Майкл поводився невпевнено й надто обережно. Двічі він зупинявся, наче готувався дати відсіч братові, але потім передумував і знову кидався навтьоки. Ґабріел прискорив ходу і спробував скоротити відстань між ними. Але Майкл уже добіг до переходу — і зник.

Ґабріел швидко здолав темно-зелені хвилі водного бар’єра — і раптом опинився посеред безлюдного міста, оточеного засохлим лісом. То був вогняний бар’єр, і все довкола палало. Якби він залишився тут надовго, то став би свідком нескінченного циклу руйнації та відродження.

Над палаючими деревами здіймалася стіна густого диму. У повітрі пливли оранжеві іскри та шматки жевріючого попелу. Між дво- і триповерховими будинками тягнувся сосновий тротуар, і коли Ґабріел кинувся бігти ним до міської церкви, його розхитані дошки жалібно заскрипіли. Дим просочувався в замкові шпарини й отвори поштових скриньок. Ґабріел зазирнув у вікно й побачив охоплене вогнем крісло цирульника, наче в нього сіла якась вогняна істота, щоб поголитися.

Добігши до церкви, він рвучко відчинив важкі дерев’яні двері й увійшов усередину. Вогонь вже охопив балки, а на підлозі жевріли шматочки золи. За олтарем по стінах струменіли потоки вогню.

Ґабріел пройшов між рядами лавок по центру храму й зупинився, побачивши прохід, що коливався на поверхні вікна з мозаїчного скла. Чи встигнув його брат здійснити перехід? Якщо так, то Майкл міг бути зараз у будь-якому із шести царств. Тоді він і за сотню років його не знайде.

Раптом двері на залізних завісах писнули, і до церкви ввійшов Майкл. Побачивши Ґабріела, він зупинився і всміхнувся.

— Чому ж ти стоїш? Йди до проходу.

— Я залишуся з тобою тут, Майкле.

Майкл засунув руки в кишені й пройшовся між лавками, наче турист, що потрапив на нецікавий атракціон.

— У цьому бар’єрі я був свідком повного циклу. Усе згоряє дощенту, а потім знову відроджується.

— Знаю.

— У цьому місці харчів немає. І води теж. Нам доведеться зробити перехід і рухатися далі.

— Цього не буде, Майкле. Ти — наче вірус, що вражає кожного, хто з’являється поблизу тебе.

— Я — Мандрівник, так само, як і ти. Тільки я бачу речі такими, якими вони є насправді.

— І це означає, що можна вбивати дітей?

— Так — якщо в цьому є необхідність.

Олтар загорівся, і його сухе дерево жваво затріскотіло. Ґабріел озирнувся й побачив, як вогонь торкнувся сухих троянд у мідній вазі. Квіти здригнулися й перетворилися на маленькі цятки вогню.