ула година пік, коли Бун перебрався через перевал Сепульведа-пас і в’їхав до Лос-Анджелеса. Тисячі авто поволі підповзали до автостради, немов неповороткі кров’яні тільця в забитій артерії. Більшість водіїв сиділи, слухаючи музику або теревені ведучих ток-шоу «Для тих, хто в дорозі». Колись Бун займався моніторингом кількох радіошоу, і його вельми потішило безперервне вживання в них слова «свобода». Бо новий соціальний порядок не мав зі свободою нічого спільного. Це було більше схоже на фабрику, яку він колись відвідав у Гонконгу: крізь машину, що чистила моркву, рухався конвеєр. Комп’ютер автоматично видаляв із нього аномалії, а решта моркви пакувалася на продаж.
Останні вісім років життя він присвятив знищенню ворогів Братства й закладанню Паноптикону. Інколи ця робота була небезпечною та неприємною, але його рідко гризли сумніви чи прикрі спогади. Але тепер у нього виникало таке відчуття, наче небо тріснуло, як кришталевий глобус. Бун намагався зосередитися на буденних справах: зсунутися на виїзну лінію, пильнувати авто попереду, — але бунтівний розум ставив нові й нові запитання. Тому він полегко зітхнув, коли йому зателефонував Карлос Рамірес. То було приємне й бажане позбавлення від незручних думок.
— Маємо проблему, містере Бун. Дойл занедужав.
— Але ж сьогодні вранці він був як огірочок.
— Та отож. Після розмови з вами ми поїхали до Калверт-сіті й вселилися в готель. До обіду все було нормально. А потім Дойл сказав, що в нього заболів живіт, і пішов полежати.
— А де він зараз?
— І досі в ліжку — стогне та рясно пітніє. Тут зі мною Канеро та Райлз. Кажуть, що то може бути якась хвороба, яку Дойл підчепив іще в Таїланді. Ну, там малярія й таке інше. Може, його до шпиталю відвезти?
— Не треба.
— Що ж нам тоді робити?
— Покладіть пластикові пакети з льодом йому під шию або під пахви. Зараз я в авто. Буду за десять хвилин.
Калверт-сіті — місто, яке вже давно поглинув Лос-Анджелес. Під час Другої світової війни тут розташовувалася більша частина голлівудських кіностудій, але тепер залишилася одна. Готель «Калверт» — трикутна цегляна споруда в центральному районі міста — скидався на занудливого діда, оточеного веселим щебетливим натовпом винних забігайлівок та шикарних ресторанів.
Бун пройшов крізь вестибюль і піднявся ліфтом до двох номерів-люкс, які він зняв на восьмому поверсі. Він постукав у двері, та ніхто йому не відповів. Може, його група повезла Дойла до шпиталю? Чому ж вони його не попередили?
За номери оплатили кредитною карткою фіктивної корпорації, зареєстрованої на Кайманових островах. Бун повернувся до вестибюля, показав картку клерку, і той видав йому дві картки-ключі. Повернувшись, Бун увійшов до першого номера-люкс.
Майрон Райлз, колишній поліцейський із Техасу, лежав на підлозі в калюжі крові. Другий член групи, Ентоні Канеро, розпростерся на кушетці; просто посередині його лоба виднівся кульовий отвір. Стіна позаду нього мала такий вигляд, наче хтось бризнув на неї червоним чорнилом.
Бун витягнув пістолет, підійшов до дверей спальні й поштовхом їх розчинив. Карлос Рамірес лежав біля ліжка, відкинувши голову назад, а на його обличчі застиг ошелешений вираз.
Як же це Дойлу вдалося згребти меншого на зріст Раміреса й тихо зламати йому шию? Що ж сталося?
Бун повернувся до вітальні й помітив на підлозі два шматки пінистої гуми та обривки білизни. Вочевидь, Дойл забрав у Раміреса пістолет і приставив до нього подушку, щоб приглушити звуки, коли він відкрив стрільбу. Потім Бун помітив нові деталі: на килимку валялися два порожні гаманці, а на кушетці — порожня барсетка. Джинси на обох мерцях густо просякли кров’ю. Бун присів, щоб роздивився їхні рани. Убивши Райлза та Канеро, Дойл вистрелив їм обом у пах.
Куди ж він подався? До пустелі? Це було б логічно. Бун запам’ятав вираз обличчя Дойла під час сьогоднішньої ранкової розмови. «Я створив для вас історію. Але ця історія потребує гідного завершення».
У номері було тихо, як у царстві мертвих. Спочатку Бун хотів був викликати поліцію, але потім відкинув цю думку. Його зображення зафіксували готельні камери стеження, і він уже встиг поговорити з двома — ні, трьома — готельними працівниками. Безперечно, поліція зробить його головним підозрюваним. Стосовно ж Дойла не було ніяких доказів його існування: упродовж кількох тижнів комп’ютерна команда Вічнозеленого фонду займалася тим, що методично вилучала інформацію про Дойла з баз даних у майже десятку країн. Кілер став таким собі фантомом, істотою, що пливла світом, наче примара в будинку, де мешкають привиди.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Золоте місто. Таємничий дар» автора Джон Твелф Гоукс на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „39“ на сторінці 1. Приємного читання.