Розділ «39»

Бун забрав із собою гаманці з фальшивими картками посвідчення, повісив на двері номера табличку «НЕ ТУРБУВАТИ», спустився аварійними сходами й вийшов із готелю. Їдучи на північ по житлових мікрорайонах, він проминув двоповерховий будинок, схожий на мініатюрний замок, проїхав повз споруду з розп’яттям заввишки шість футів на газоні перед фасадом, а на бульварі Лінкольна об’їхав шерегу автомобілі, що шикувалися в чергу біля авторесторану з гігантським курчам на даху. «Не нервуй, зберігай спокій, — сказав собі Бун. — Що слід зробити в першу чергу?» Треба було забрати пакунки грошей у готелі «Шанґрі-Ла», адже Дойл випереджатиме його на кілька годин, прямуючи до пустелі Мохаве.

Він зателефонував Ларсу Райнхардту, директорові берлінського комп’ютерного центру.

— Я телефоную з Лос-Анджелеса. Ви впізнали мій голос?

— Так, сер.

— Наші троє контрактних працівників втратили здатність працювати на нас у будь-якій ролі. Четвертий працівник, той, що з Таїланду, не виходить на контакт із наглядачем.

Настала довга пауза — то Райнхардт обмірковував потенційні наслідки такої заяви.

— Зрозуміло, сер.

— Наша група користувалася кредитними картками, виданими на корпорацію, зареєстровану на Кайманових островах. Я хочу, щоб ви негайно скасували ці картки й видалили всі дані про цю компанію.

— На це піде певний час, сер. Нам доведеться увійти до бази даних.

— Тоді починайте негайно. Маємо лише кілька годин, поки ці проблеми з персоналом не стануть відомі широкому загалу.

Він кинув мобільний на пасажирське сидіння й пригальмував перед світлофором. У його готельному номері лежали двадцять тисяч доларів. Після того як він знайде Дойла, — і вб’є його, — він спробує вийти за Мережу.

Не Бун придумав Паноптикон, але він знав кожну кімнату цієї невидимої тюрми. Якщо він справді хотів сховатися, то мав відмовитися від зареєстрованого стільникового телефону й не користуватися своєю електронною скринькою. Йому доведеться в усіх ситуаціях розплачуватися готівкою, а також уникати аеропортів та урядових контор. Камери зафіксували його, коли він в’їхав на готельну автостоянку, вийшов з авто й хутко подався коридором до свого номера. Бун увійшов до люксу — і зупинився. Щось було не так. Двері на кухню були прочинені, і двері в спальні — також. Може, він сам їх так залишив?

Він витягнув був пістолет, але двері на кухню ривком розчинилася, і в прорізі з’явився чорношкірий чоловік з автоматом напоготові. Бун не відразу впізнав Голліса Вільсона.

— Пістолет на підлогу, Бун. Я чекаю. Отак — спокійно й повільно. А тепер відступи на два кроки.

— Як скажеш, Голлісе.

— Тепер мене звуть Священик. Але це тебе не має турбувати. Руки за спину і зчепи пальці. Отак. Добре.

Двері у спальню відчинилися і звідти вийшла Майя з дробовиком. Бун пригадав: він бачив її у Празі — тоді вона йшла брукованими вулицями. Минув рік, а вона подорослішала на десять. І зараз він помре, бо організував убивство її батька.

Арлекін підняла його автоматичний пістолет і засунула собі за пояс.

— Ти обшукав його? — спитала вона Голліса.

— Ще ні.