Марія
Ой, хто, хто Миколая любить?
Ой, хто, хто Миколаю служить?
Тому Святий Миколай
На всякий час помагай,
Миколаю!
Минув іще час.
Війна тривала, а мій чоловік усе воював і воював, показуючись до хати все рідше й рідше. Ми тільки чули, що то тут, то там відбулася сутичка повстанців з чекістами. Я молилася, просила в Господа здоров’я і сили для свого чоловіка. Аби він тільки не зламався, аби вистояв, вижив. Нам би потерпіти іще трохи, зовсім трішечки. Я знала, що мій чоловік завше йде першим. Він навчився воювати, тому з холодною головою постійно б’ється у перших рядах і береться за найскладніші завдання. Кидаючи виклик смерті, він завжди виходить сухим із води. Скільки ж то вже товаришів загинуло у нерівних боях, скільки повстанців зламалося і пішло до червоних з повинною… Ми ж трималися, терпіли. Я знала, що невдовзі до мене прийдуть мої ангели Михайло з Гаврилом і скажуть, що все, кінець, що ми вистояли і перемогли Смерть. Так, ми примусимо кістляву старуху з косою поважати нас, а тоді і Доля нам посміхнеться!
Саме закінчувався 1946 рік. Тепер, коли Німеччина була бита, у нас лишився один ворог – совєти. Наші хлопці воювали з червоною владою, постійно вступаючи у бої з відділами НКВС, знищуючи їхню агентуру, провокаторів, проводили агітаційну роботу, визволяли своїх побратимів із катівень.
Пригадую, був у нас у Городку один чекіст, Лабузов. Мешкав він на Верхніх Пасіках і часто до свого дому, до підвалу, стягував захоплених людей і катував, аби здали оунівців. Для чого робив це? Не знаю, може, так любив свою роботу, а може, не мав охоти заповнювати папери у відділку НКВС. У домашньому підвалі не треба було вести журнали, відомості. Закатував – і в розхід. Наші знали про його криваве ремесло, тому почали вистежувати. Одного дня його разом з іншими чекістами занесло у село Тучапи. Усі тучапівці активно допомагали УПА, не бажаючи коритися радянській владі. Ми їх навіть називали жартома – «шістнадцята республіка». Так от, коли Лабузов з товаришами з’явилися у тій місцевості, наші хлопці вийшли їх привітати. Чекісти вмирати не хотіли, тому вони видали Лабузова і дременули геть. Лабузова ж після того ніхто не бачив.
Ми не довіряли радянській пропаганді і допомагали повстанцям чим могли – люди вірили, що боротьба ця недаремна. Народ молився по церквах, аби Господь і Матір Божа захистили їх від окупантів, а невдовзі ті залишили у спокої наш край. За це окупанти руйнували церкви, щоби більше не молилися…
НКВС дало трохи мені спокій: допоміг у тому близький родич Аврамка, що працював в органах і якимось чином сховав наше «Дєло», а Івана «оформив» як загиблого. Ми з Івасиком допомагали повстанцям: передавали харчі, відносили записки куди потрібно, виконували інші доручення. І не тільки ми – підпільна мережа на Городоччині була дуже потужна і надійно законспірована.
Тим часом я знову опинилася в Городку: вирішила для себе, що не зможу зі своїм синочком довго поневірятися по чужих кутках. Важкими зусиллями я зуміла відбудувати розгромлену хату. Завела корову, кількох курочок. Грядки. Працювала з ранку до пізнього вечора, намагаючись якось усе стягнути докупи, так що ми з моїм Івасиком поволі почали зводитися на ноги. Він мені вже допомагав чим міг, стійко витримуючи усі негаразди. Я пригортала свого помічника до себе, цілувала у високе чоло, коли ж заглядала у очі – бачила там той блиск. Іванів. Тоді плакала і ще більше обіймала.
Виживати доводилося важко: їли ми через раз, а топили у п’єцу будь-чим. Бувало так, що інколи вода замерзала у баняках у сильні морози. Та нічого – виживемо. Прийде літо – тоді вже буде легше. А першого вересня мій синочок піде у перший клас, тому я уже планувала, що треба буде наскладати йому на зошити.
Того дня було святого Миколая. Івасик не просив у нього ні цукерок, ні іграшок. Молився за тата і мир. З тим дитина і лягла спати. Я вмилася сльозами, тоді дістала зі сховку приготовані заздалегідь яблука, горішки і перетоплений на кухонному бляті цукор, запхала все це йому під подушку.
Упоравшись, сіла за стіл і ще мокрими від сліз очима поглянула на стару ікону. Там був він – Миколай. Святий отець дивився на мене своїми лагідними очима, посміхався.
– Скільки ж то нам іще молитися, святий Миколаю, за той мир на нашій Україні?
Він посміхнувся. Знаю, дива бувають тільки у казках, але цього чарівного вечора диво сталося і в моєму домі. Моя мрія збулася – прийшов мир. Ні, це був не той мир, за який молилися всі люди, а мій, особистий. Він зайшов у мою хату, лагідним теплом розлився по усій душі…
Я почула, як за шибкою зарипів сніг: хтось наближався до дверей. Я їх на ніч уже не зачиняла: двері і так не стримають тих, хто хоче зайти. Завіси рипнули, створка відчинилася – і в хату ввійшла… Ядвіга. Кого-кого, а її я точно тут не сподівалася побачити. А може, це просто привид, може, братова покинула вже цей жорстокий світ і тепер прийшла виригнути на прощання ще одне своє прокляття?!
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сповідь з того світу» автора Яріш Я.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 59 Марія“ на сторінці 1. Приємного читання.