Розділ 17 Марія

Марія

Після того віча я дуже боялася. Мій чоловік ходив суворий, хоча перед нами (мною і нашим маленьким синочком) він намагався приховати свою задуму. Страх за Івана не давав мені спокою, і щойно чоловік виходив десь з хати, я брала малого на руки і бігла за ним. Він сердився на мене, навіть нагримав кілька разів, та ми з Івасиком знали своє…

Тривога посилилася, коли зі сходу закурилося понад шляхом. Дружина князя Мстислава підступила під Городок і оточила замок щільним кільцем. Усі мужі з околиці посунули до них. Мій Іван, звісна річ, пішов теж. Він обіцяв, що повернеться з перемогою, казав, що сила боярства мала і княжа дружина швидко їх передушить. Він стояв на дорозі у кольчузі і шоломі, в руках тримав довгий спис, а за плечима – щит.

– Вернуся – і заживемо по-новому. Побачиш. Князь дасть нам справедливий закон і не буде так обдирати, як бояри! Зведемо нову хату, придбаємо землиці, лісу…

– Не треба мені нічого, Іване… – спробувала заперечити я, але він приклав легенько палець до моїх уст. Тоді полоскотав малого, так що той посміхнувся у блаженній посмішці.

– Йому треба. Нехай хоча покоління прийдешні живуть достойно на цій землі.

Він посміхнувся й пішов.

Відсутність поганих новин заспокоювала. Боїв не було. Дружина тримала замок в облозі, чекаючи, що там скоро закінчиться припас і бунтарі самі вийдуть. Я молила Господа, аби це сталося чимшвидше і щоб мій Іван повернувся додому.

Чоловік наказав мені від хати далеко не відходити, поки він не вернеться. Спершу я так і робила. Однак час минав, мені треба було збігати на річку, аби попрати дитяче, сорочки, постіль. Інші жінки зібралися й пішли, та й я разом з ними…

Наш синочок ріс, пнувся усе вгору і вгору. Силкувався, аби самотужки на ноги стати, а тримаючись за мій пальчик, уже впевнено дріботів малими ноженятами своїми. Отак і біг за мною до самої Верещиці. Тут ми взялися до прання, мале ж крутилося коло мене, доки не скінчимо. Щоби не було нудно – пісню собі затягла, а інші жінки й підтримали.

За роботою не побачила, як з’явився Гаврило. Він став собі на березі і дивився кудись удалину. Мій Івасик побачив його і підійшов, ухопив за старечу руку. Дід поглянув на нього, посміхнувся:

– Як зовешся, вітязю?

У відповідь дитинча тільки посміхнулося сонячно. Я озирнулася, підійшла до них, узяла малого на руки.

– Гарний малюк, увесь в тата. Буде кому рід продовжити, – спокійно сказав старий.

– Рід мого чоловіка ніколи не згасне, а тільки розмножуватися буде. Я сама про це подбаю.

– Так і буде. Господь почує твої молитви.

Від тих слів я заспокоїлася. Та ангел продовжував:

– Шкода мені тебе… Напевно, дуже любиш Івана свого, одначе проти Долі йти важко. Річка несе свої води все далі і далі. Доля – це коло в млині, яке обертає течія, і на тому колі перемішується Доля кожної людини разом з іншими в один загальний клубок. Одного Доля лишає зверху, над усіма, іншого ж кидає на саме дно. Яку ж то силу треба мати, аби зупинити течію річки і повернути її в інший бік? Що ж треба зробити для того, аби зупинити коло? Де тобі взяти такої сили?

– А ти сам, старче, скажи, порадь. Ти ж так багато знаєш!