Розділ 15 Демон

Демон

Того вечора у Городоцькому замку зібралося дуже багато знатного люду: бояри, воєводи, тисяцькі. І я там був, мед-горілку пив, по бороді текло, а в рот не попадало. Усі ми добре хильнули, одначе розуму ніхто не втратив, бо мала статися важлива подія: вісточка пройшла, що сам Судислав Бернатович має прибути до містечка Городка. Про цього чоловіка давно вже ходили по цілому краї не те що чутки – легенди. Він був з тих людей, що у воді не тоне й у вогні не горить: мав своїх людей по всіх замках та острогах, навіть казали: при дворі угорському був своїм. Не раз уже смерть ставала над ним із косою, та хитрий Судислав або дурив її, або перемагав силою чи відкуплявся золотом. Він ніколи не приїжджав кудись просто так – і його поява нічого доброго не віщувала.

У каміні потріскували дрова. Холодні кам’яні стіни намагалися зігрітися від тепла, що йшло від вогню, однак на дотик все одно залишалися холодними: мур є мур. То тут, то там на стінах висіли оленячі та кабанячі голови, шкури. Зі стелі на грубому ланцюгу звисало колесо від воза, на якому світилися свічки і слабо освітлювали кімнату. Сама ж світлиця була заставлена важкими лавами, а вздовж тягнувся довгий стіл, закладений наїдками, глеками з вином та медом.

Судислав сів у голові стола, поруч з ним розмістився воєвода, а далі – інші бояри за старшинством. Був це старший муж, сивина уже добре роз’їла його бороду і волосся, як ржа роз’їдає міцне залізо. Очі світилися, коли він оглядав товариство, що зібралося тут. Говорити не поспішав, чекав, поки вельможні бояри наситяться і вип’ють меду. На молодших були кольчуги, немов зібралися у похід, старші ж накинули на рамена хутра і, розігрівшись вином та медом, кидали їх тепер недбало просто під ноги.

Я узяв в одну руку чарку, в другу – глек з медом і почав наливати: собі трохи, сусідам – по повному. Поруч сидів Лихо. Він віддер крило печеної качки, обгриз його згрубшого і викинув геть. Слідом за кісткою полетів і хліб: для людей він – святий, тому ми його топчемо ногами. Далі мій товариш випив, тоді знову почав жерти м’ясо, поки голосно і сито не ригнув. На нього подивилися з огидою, як на дикуна, Лихо ж витер масні пальці об хутряну накидку з соболя і блаженно розсівся на лаві.

Я боляче вдарив його ліктем під ребра – аж мій товариш застогнав.

– За що? – прошепотів.

– Не привертай до нас уваги! – гаркнув я притишено.

– Шо?

– Не ригай, не цмакай, не харкай… Тут тобі не Суздаль…

Тим часом Судислав доїдав кролячу ногу, обсмоктуючи кожну кістку. При цьому він ретельно роздивлявся всіх, хто сидів за столом, визначаючи, хто з них буде його другом, а хто – ворогом. Тоді озирнувся на відчинені двері і свиснув. У світлицю тут же забігли два пси.

– Тримайте! – гикнув боярин і кинув кістку. Один із псів зловив на льоту.

– Ух ти, – зрадів Лихо, віддер від печеного зайця цілу ногу і також кинув псам. Ті подивилися на нього грізно і, замість ловити подачку, стали люто гавкати: занюхали-таки у нас нечестивий дух!

– Цить! – гукнув на собак воєвода, але ті розізлилися ще більше і, вискаливши зуби, аж ричали на нас із Лихом. На щастя, прибігли слуги і їх забрали.

Запала мовчанка. Воєвода випив іще зі свого кубка, тоді сказав до Судислава.

– Із чим прибуваєш до нас, боярине? Кажуть люди: замок маєш такий під Галичем, що й сам князь такого не видів! І вина-меди добрі там є. Що ж приводить тебе до нашої землі?

Бернатович відповідав поволі, ніби неохоче:

– Ваше вино також мені смакує. Гарно у вас тут. У Галичі не так: там, як у казані кипить, а тут – спокій, тиша, тільки солов’ї співають та коники сюрчать у ставі. А над річкою як гарно – чистеньке, тихе плесо, верби хиляться до води, трави шовкові, запах зілля дивний. Вдихнеш отак – аж дух забиває, а в голові макітриться, як від старого меду.

Ми ще не знали, чого далі чекати від хитрого боярина, адже мало хто вірив у те, що він прибув сюди милуватися природою. Усі мовчали, чекаючи, що буде далі. Судислав витримав паузу, а тоді мовив тихо, проте його почули всі: