Розділ 16 Ангел

Ангел

Цю церковцю звели наші люди вже давно. Вона стояла за межами дитинця, навколо ж неї поволі зводилися хати. Була невеличкою, дерев’яною, не раз уже горіла під час ворожих напастей, та ми спільно знову відбудовували її. Саме сюди люди приходили щонеділі, аби помолитися Господу, тут брали шлюб і хрестили дітей.

Того дня в околиці було неспокійно із самого ранку: лихі вісті розхвилювали людей. Чи правда, чи ні, але за нашими спинами бояри затіяли зраду.

– Вони, Гавриле, зробили це тишком, ховаючись за високими стінами нашого замку. Боялися поголосу, одначе шило в мішку і так не втаїш, – мовив Михайло до мене – ми саме сиділи на твердій лавчині перед мальованими старими образами.

– Усі злочинці бояться правди, – відповів я. – Вони не хочуть, аби люди ставали і говорили вільно, вголос, відкрито… Лиходій завше прагне заткнути рота правдомовцю, боячись правди гірше вогню. І що більше вона на вустах, то більша її, правди, сила.

– А ще добро мусить мати кулак, аби дати злу в морду. Зло зазвичай, якщо воно сильніше, плювати хотіло на правду і не тільки.

Я, ангел Гаврило, прийнявши людську подобу та вдягнувшись у стару свитку із шнуряним поясом, сидів поруч із велетнем Михайлом, зодягненим у кольчугу. Таким він уже був той Михайло: мій меч – чорного голова з плеч. Я ж не мав меча, а тільки сурму.

– Усі ми – один народ. Не можна зараз розпочинати чвару братню: і так уже вельми много крові русинів пролилося. Гине наша земля через міжусобиці. Із чорними треба укласти новий договір…

Михайло важко видихнув:

– Ти знаєш, Гавриле, як я ставлюся до всіх мирових із чорними.

– Будь-яка війна має закінчитися миром. Так уже заведено, що на землі має бути і чорне, і біле.

– Знаю. Рівновага. Тільки ти йди і їм це скажи, друже. Чорним. Кажеш: через міжусобиці Русь гине? А хто ж їх затіває! Князьки, бояри, воєводи… Кажу тобі: князя треба! Щоби об’єдналась урешті земля, Хрестом благословенна й улюблена. Давай, Гавриле, сурми у свою сурму та підіймай народ проти лукавого боярства!

Я тільки посміхнувся.

– Не встане народ, сурми не сурми. Чого ж смердам пхатися поміж справи княжі й боярські?…

Раптом знадвору ми почули якісь голоси, підвелися й пішли до дверей. Поглянули: з боку поля до церковці наближалися двоє чоловіків: Іван – з Городка і Східняк – з Чернігова.

– Не встануть, кажеш? – лукаво перепитав Михайло. – Уже встали. Давай сурми!

Двоє чоловіків тим часом підійшли до дзвіниці і вдарили в дзвін, скликаючи людей на віче. Я тут же засурмив у свою сурму, підсилюючи звук у стократ. Той тривожний передзвін розлетівся по околиці, й, почувши його, люди полишали свою роботу і йшли поспіхом до церкви. Кожен з них у ту мить подумав, що знову якась біда чорною хмарою лізе на наше містечко.

– Збирайтеся, збирайтеся! – лунав дзвін і розлітався все далі. Мужі сходилися з поля, з хат, з річки та лісу. Невдовзі майдан біля церкви був заповнений людьми.

– Що сталося? – питали общинники один одного.