Розділ 38 Марія

Марія

Літо тільки починалося. Було воно наразі не парке, а пахуче, веселе, дзвінке і мелодійне. Живе. Хотілося жити, любити і працювати. Руки були в роботі, а голова в думках і планах на майбутнє. Раптом із заходу почали сунути чорні хмари. Гроза. Літо спочатку злякалося тих чорних хмар, та згодом посміхнулося своєю сонячною посмішкою. Грім зрозумів, що прийшов недоречно, тому погримів ще трохи, а далі й хмари забралися, залишивши по собі лише великі калюжі.

Ми встигли «хопнути» з поля сіно перед самою грозою, так що вона не встигла його намочити. Іван був задоволений: тепер лишилося іще скосити отаву – і корови наші будуть ситі цілу зиму.

Попрацював Іван на славу, так що й спати вирішив на тім сіні, бо в хаті для нього було надто душно. Я приспала Івасика й пішла до стодоли, аби спитати в свого чоловіка, чи не хотів би він іще чогось повечеряти. Як пішла, то так з тої стодоли до самого ранку і не повернулася…

Мій Іван був дуже веселий і задоволений собою. Певно, тому накинувся на мене, як «голодний вовк на молоду ягницю»: брав і брав, я ж не крилася зі своєю насолодою, глибоко втягуючи в себе запахи веселого літа вперемішку з ароматом грози та пахучого сіна…

Я тулилася до нього, обвивала своїми руками, боячись, що він знову може кудись піти. Верещиця все ще несла свої води, намотавши своєю течією іще десятки років. Так, мій чоловік знову відродився у своїх нащадках: був таким же щирим, стриманим, розумним і відважним. Укотре, обіймаючи мене і пестячи моє волосся, він уперся очима у стелю та думав свою тяжку думу.

– Про що ти думаєш? – запитала я його.

– Про Долю. Про Смерть.

– Бог з тобою, Іване. Ти мене лякаєш.

– А тут нема чого боятися. Смерть – це одночасно початок нового життя.

– Ну й нехай собі хтось відходить, інший приходить, я ж хочу бути з тобою: працювати, любитися, виховувати наших дітей. Що в тому поганого – це найкраща філософія, тому думай про Життя, а не про Смерть.

– Усе набагато глибше і складніше, Марусечко. Життя кожного з нас має свій початок і свій кінець. Ми так чи інакше розуміємо, що кожного дня до того кінця підходимо усе ближче. Кожен ховав близьких йому людей, тому знає, що воно таке. Багато хто з нас, особливо коли підходить старість, задумується над смислом свого життя.

Я повернула голову і зазирнула Іванові в очі.

– Тобі ж іще далеко до старості…

– Ми біжимо за тим світом, ловимо його, але перед кожним із нас, у його останній самотності, постає одне запитання: нащо мені це все? Нащо взагалі живе людина? Постійно ходимо колом, намагаючись дійти кудись, знайти відповідь. Але тої відповіді нема. Тоді ми заплющуємо очі й тішимо себе, знаходимо якісь відмовки. Тільки вони не тішать…

– Чекай: то ти, виходить, боїшся старості? От чого ти мене постійно лишаєш і відходиш? Вмерти молодим… Так, це красиво, достойно. А як же наші діти? Думаєш: мені легко було всі ці роки? – запитала я зі страшною гіркотою, яка виходила з мене, як сік навесні виходить із пораненої берези.

– Треба знайти спокій у самому собі, тоді безсмертна душа ніколи не спорожніє. Душа вища за Смерть, а у своєму безсмертному пориві може злетіти і вище за саму Долю.

Я знову лягла йому на груди, обдумуючи сказане…

Того дня була неділя. Ми, як завжди, прийшли з церкви, діти бавилися десь надворі, Іван обходив господарство, я ж заходилася готувати вареники, аби нагодувати такими смаколиками своїх мужчин. Мені з голови не виходили Іванові слова, які він сказав мені вночі. Я була вже не тою, що колись: господарство, діти і церква. Освіта дала мені широкий погляд на філософію, історію, літературу, музику і політику. У той час як мій Іван займався питаннями «Просвіти», патріотичного виховання молоді, я допомагала йому організувати театральний гурток і хор. Була завжди поруч із ним. Разом нам було добре: робота, господарство, синочок, громадська робота – усе в нас виходило. Живучи у відносному достатку, ми вже думали про другу дитину…