Розділ 3 Марія

Марія

Наш дім був спроектований і зведений руками мого чоловіка. Іван у мене – інженер-будівельник, підприємець, майстер на всі руки. Спочатку було важко: ми з ним жили в орендованій квартирі, багато працювали, але потроху стали на ноги, і перед тим, як на світ мав прийти наш синочок Івасик, ми уже переїхали у свою хату. Вона не Бог зна яка велика чи модерна, але тут було дуже затишно…

Отож, я називаюсь Марія, живу в Городку, маю роботу, сім’ю, є актором аматорського драматичного гуртка. Ніколи зірок з неба не хапала, не ганялася за славою чи розкошами: у свої двадцять п’ять мала від життя все те, що хотіла. Для мене завжди найголовнішим була моя сім’я, хоча тоді я іще цілком і не усвідомлювала усієї глибини цих слів, навіть не уявляла, як сильно я люблю свого чоловіка і дитину. Це знання прийшло трохи пізніше…

Я зайшла до хати, зачинила за собою двері, роззулася і звичним рухом кинула ключі на тумбочку.

– Чому ніхто не йде зустрічати маму? – гукнула я з коридору в надії, що зараз вибіжить Івасик і кинеться мені на руки. Та його не було, і в хаті панувала підозріла тиша.

Мій чоловік Іван сидів за своїм комп’ютером у кімнаті, працював. Я дуже любила спостерігати за ним у такі моменти: був зосереджений на своїй роботі так, що не зауважував більше нічого навкруги себе. У моїй уяві відразу чогось повставав Франків Каменяр, який лупає гранітну скалу, чи великий Прометей, що несе людям вогонь. Мабуть, вони так само любили свою роботу…

Ах лента за лентою набої подавай,

Вкраїнський повстанче в бою не відступай!

Не знаю як Каменяр з Прометеєм, але Іван завше собі підспівував, або підсвистував, коли щось робив. Таку вже мав звичку.

Мій чоловік чогось уподобав собі саме мене, хоча дуже багато дівчат задивлялися колись на нього і кидали у його бік недвозначні погляди. Жив він у Заставському передмісті, його батьківська хата стояла за кільканадцять метрів від нашої. Тут, на Заставському, пройшло його дитинство і молоді роки, як він сам любить хвалитися: «тусувався я з Вокзалом». Я ж зі своїми батьками мешкала у центрі Городка, недалечко від церкви Благовіщення. Ще моя мама розказувала, що із Центром Вокзал ворогував постійно, тобто завше так було: вокзальні, підгаєцькі і Фоса проти хлопців із вулиці Львівської, Черлянського і Центру. Звичайні парубоцькі справи… Одначе, усі ці їхні «розклади» не завадили нам зустрітися, полюбити одне одного й одружитися. Так я і поїхала жити з Центру на Заставське передмістя, або, як каже моя бабуся, «на Заставлє»…

Іван, схоже, моєї появи не зауважив, а й далі продовжував клацати по клавіатурі. Із динаміків комп’ютера тихо линула музика: як завжди Іван слухав «Файне радіо» Галичину. Діджей м’яким голосом у черговий раз привітав городківчан із 800-літтям їхнього міста, поставив композицію про Городок, про ангелів, що його оберігають…

Я підійшла до чоловіка, обійняла за шию і не стрималася, щоб не поцілувати. Краєчком ока кинула на монітор – там були якісь креслення, схеми, текст… Поруч із монітором стояла фотографія у рамочці, на якій була наша сім’я: Іван, малий Івасик і я. Ми зробили це фото минулого літа, коли відпочивали на природі. Поруч стояла ще одна рамочка, а у ній, за склом, був схований жовто-синій прапорець із написом «Воля Україні – або смерть». Цей прапорець для мого чоловіка був дуже цінним, бо дістався йому від тата, який помер уже давно, коли Іван був ще дитиною. А татові – від діда…

– Ти хоч їв щось? – спитала.

– Зварив гречку. На кухні, у баняку. Є молоко, а є підлива. Іди поїж, поки ще тепле…

Він сказав, не відриваючись від комп’ютера, і ті слова прозвучали так, ніби він їх раніше записав на автовідповідач і тепер тільки прокрутив.

– А де наш малий? Щось так тихо в хаті…

– Приходила твоя бабця, забрала до себе…

– Значить…

І тут я, не випускаючи Івана зі своїх обіймів, хвацько скочила йому на коліна, заступивши собою монітор.