Розділ 32 Михайло

Михайло

Зіщулившись, Марія сиділа на лісовій галявині, підібгавши під себе коліна. Була мокра від дощу, що лив і лив безперестанку. Поруч сиділи інші молоді жінки та дівчата: вже не плакали, не маючи більше сил. Їй же хотілося сміятися – не могла душа уже витримати тих знущань: хату знову спалили, добро поділили, дитину навіть забрали – хто ж таке витримає! Марія все крутила головою, витягаючи шию, як бузько, аби роздивитися за малим Івасиком: хлопчина сидів собі далі, у гурті з іншою малечею. Турки ходили попри нього взад-вперед: пильнували, тримаючи напоготові нагайки.

Руки були зв’язані, сирівець болісно в’ївся в тіло. Що ж робити?

Тієї ночі, почувши тривожний дзвін, вони встигли з дітьми сховатися в місті. Гадали, що турки на штурм не підуть і міста не візьмуть. Узяли. Омер-Алі пограбував містечко, спалив частково, людей забрав у неволю. Де був Іван, Марія не бачила, певно, загинув десь при обороні. Її ж разом з дітьми витягли зі схованки і розділили… Знову над Городком чувся плач, стогін і прокльони.

Табір Омера-Алі розкинувся неподалік Комарна. Наші люди поруйнували греблі й мости через Верещицю, аби утруднити туркам переправу, а самі зайняли оборону – вирішили не пускати бусурманів до своїх домівок. Озброїлися хто чим міг: вили, коси, сокири, хоча багато мали й самопали з шаблями, що збереглися з козацьких часів. Однак найпотужнішою зброєю стали заступи, лопати й мотики, якими люди розкидали греблі, насипали вали й понаривали ровів, пускаючи на ворога холодну каламутну листопадову воду. Не в змозі спалити ворога вогнем, вирішили тримати його землею і водою. Незвиклі до такого опору й осатанілі від холоду й злоби, турки раз за разом кидалися на штурм земляних укріплень, грузнучи в багні, але люди раз у раз ті атаки відбивали.

З табору не було видно, що там відбувається, як проходить бій, але, дивлячись на злі обличчя турків, можна було зробити висновок, що наші билися добре. Тут ще й погода зіпсувалася – лило безбожно, перетворюючи табір на суцільне багно.

Отож, турки сиділи, затиснуті у своєму таборі поміж озером, річкою, болотами й лісом. Чекали підмоги. Десь удалині почулися звуки бою: або бусурмани знову полізли на греблю, або наші зробили вилазку. Яничари, що охороняли ясир, спочатку не звертали великої уваги на це, та раптом сполошилися, прислухалися: чути було музику! Це польська кавалерія йшла в атаку просто на табір![5]

Турки враз заметушилися, не знаючи, що робити, невільники ж почали підводити голови. У загальній метушні, що почала наростати, ніхто не побачив зловісні тіні, що вискочили з лісу й кинулися просто до табору…

Тим часом Марія стала навкарачки і по болоті полізла до своєї дитини: вартовий, що їх охороняв, саме кудись побіг. Поміж бранцями пішов гул, вони один за одним почали вставати і кидатися навтьоки. Марія також, не криючись, побігла до свого Івасика, впала, обійняла його, а тоді швидко повела геть з того пекла. Один з яничар, що прибіг сюди та заходився щось кричати, враз отримав кулю в лоба і впав на землю горілиць. Хто стріляв – не зрозуміло, але жінки й діти заверещали і ще швидше почали розбігатися.

У турків був звичай: якщо ясир не можна втримати, то його треба знищити. Свої звичаї вони шанували, тому, узявши ятагани, кинулися різати людей. Яничари вбивали бранців без пощади, не розбираючи: чоловік, жінка чи дитина. Марія з сином бігла так швидко, як могла, проте турки були всюди – вирватися з їхнього табору смерті було надто складно. Впала. Боляче. Івасик заходився помагати. Раптом вона заклякла: здоровий бородатий турок виріс просто над ними. Дощ і далі продовжував немилосердно лити, патьоки води стікали по його кудлатій шапці, по обличчю та чорній бороді. Очі яничара блиснули хижим вогнем крізь ту дощову воду, він мить завагався, а тоді підніс угору свій ятаган. Марія заступила собою сина, заплющила очі, готуючись до смерті.

Турок не вдарив: зупинився, глянув на неї здивовано, а тоді, ще раз лупнувши очима, випустив кров з рота і впав просто до її ніг.

– Мамо! – лише скрикнув Івасик.

– Все добре! Я тут!

Перед ними стояв Іван!

– Давайте скоріше!

Він узяв Марію за руку і потягнув, час від часу вступаючи у двобої. У руці його була сокира, якою він ще недавно тесав Івасикові гойдалку, а у другій – ніж. Так і пробивалися подалі від того пекла, рятуючись від худих лап кістлявої Смерті…

Іван був одним із організаторів народного спротиву, завдяки якому орду «загатили» у цій долині. Тепер же, коли польська кіннота вдарила на турків з одного боку, люди вдарили з іншого, аби врятувати бранців…

Турки багатьох побили, однак багатьом людям удалося вирватися з того пекла. Полякам та українцям вдалося добре погромити бусурманів у тих болотах, потопити в річці, а котрі з них вирвалися – ловили в лісах і вбивали безжально, так що лише невеликий підрозділ татар спромігся вибратися звідти. Ординці довго блудили лісами і вийшли десь аж під Самбором. Бій же під Комарном тривав до пізнього вечора: яничари не хотіли здаватися, тому навколо ще довго крутилася кривава каруселя.

Іван почав відступати, шукаючи поглядом свою жінку й дитину, яких виштовхав звідси у більш безпечне місце. Марія з сином побачили його і кинулися назустріч: неймовірно, але цього разу Доля їм таки уступила! Іван озирнувся, посміхнувся. Раптом бахнув постріл. Іван блискавично відштовхнув молодого польського жовнірика на ймення Сивоокий: куля летіла саме в нього…