Розділ 50 Демон

Демон

Я завше пильнував, аби моє взуття було вичищене. Коли ж став офіцером Вермахту, то мої чоботи взагалі блищали, як псячі яйця. Того дня я своїми новими блискучими чобітьми стояв просто на тому місці, де ми побили городоцьких жидів і зарили у велику яму. Очевидно, не всіх прошили кулеметні кулі на смерть, тому що земля під ногами рухалася, мов жива.

– Диви: пархаті вилізти хочуть, – плюнув крізь зуби Лихо і запалив сигарету.

На відміну від мене, мої друзі були одягнені у «власівську» форму із російським «триколором» на шевроні.

– Не забувайте, що ви – солдати великої німецької армії, а не ґудзик від засраних, бля, совєцьких кальсонів. Тому поводьтеся, будь ласка, достойно.

Запала мовчанка. Мої друзяки побачили, що я у паршивому настрої, тому відійшли далі і почали балакати про щось своє.

Отож, жидів ми стратили і зарили тут, недалечко від міста, на колонії Фордерберг. Хоча ні, самі німці не вбивали: наказали це зробити москалям-власівцям. А ті й взялися, аби «помститися за збезчещену жидами велику Росію». Глибоку яму копали самі ж євреї, яких було набрано в робочі бригади. Нещасні сподівалися, що хоч їх ми помилуємо. Дарма… Ми поселили їх на фабриці цукерок Шехтера і стали дожидати гестапівців зі Львова.

То що ж мені придумати відносно тих недобитих мучеників? А зробимо ми так: на місці цвинтаря будуть склади, а там, де височіла колись синагога, – зведемо житлові будинки. Тепер щодо гетто. Це найцікавіше місце і привиди невинно убієнних будуть найбільше злітатися саме сюди, бо тут вони у невіданні чекали смерті у своїх власних домах. Тому коли сюди знову повернуться совєти, треба буде звести на місці гетто ресторан. Так щоб там грала музика, веселився, танцював люд, щоби п’яниці, не можучи донести до виходка, обсцикали тут всю територію… Одним словом – шабаш! Ну, може, там не все так буде, як я собі запланував, та рухатися треба саме у такому напрямку.

Задоволений собою, я повернувся до своїх друзів. Побачив саме Малого, що під’їжджав до нас на ровері.

– Приїхали? – спитав я коротко засапаного практиканта.

– Приїхали, – ствердно кивнув він.

Ми сіли на мотоцикля і з ревом, круто розвернувшись, подалися в бік Городка. Засапаний Малий потрюхикав за нами на своєму велосипеді.

Гестапо жидам з робочих бригад вирок винесло швидко: спалити. Вікна і двері фабрики було забито дошками, облито бензином. Дарма вони кричали і намагалися вирватися: ми зробили все педантично й чітко, так що фабрика запалала, як свічка, разом з людьми, що сиділи в ній. Навіть якщо комусь і вдалося вибити дошку та випхати у вікно голову, тих одразу ж косили кулеметні черги…

Я стояв тоді і дивився на вогонь, що піднімався все вище і гуготів на все місто. Клуби їдкого диму також «пакували» вгору, а легенький запашок із присмаком людського м’яса лоскотав мої ніздрі. І ці крики, стогони… У тім вогні я побачив свою рідну домівку, своє пекло. Ех, додому хочеться: клята ностальгія.

На другий день ми підігнали під спалену фабрику фіри і по дошках спустили на них обгорілі людські залишки…

Час минав. З роботою мені вдалося справитися, і я чекав наступних розпоряджень від свого господаря. Він таки вийшов на зв’язок: вимагав звіту. Отже: близько семи тисяч жителів єврейського містечка було знищено, 1200 чоловік місцевої молоді вивезено на примусові роботи. Багато кого відправлено до табору «Сталляг-308». Місцеві постійно і регулярно сплачували надтяжку «контрибуцію» на військові потреби, так що невдовзі в цьому краї почнеться голод. Південніше, на Станіславщині, він уже зазирав людям у вічі.

Я чекав похвали від свого господаря, натомість він тільки гаркнув:

– Ти – дебіл! Не штука розстріляти жида – це й дурень може. Дай мені націоналіста! Та не мученика – юду! Щоб розкаявся, здав своїх побратимів, бо нема для мене нічого ліпшого. Давай, Недоле, піднімай свою сраку і роби щось!

Коли зв’язок із пеклом обірвався, я подумки послав диявола і став думати, що ж мені робити.