Розділ 54 Сьогодення

Сьогодення

Він шаркав своїми новенькими напастованими мештами по коридорному лінолеумі. Білий халат сягав нижче коліна. Кишені у тім халаті були такі глибокі, що Недоля забив у них руки ледь не по самі лікті. Озирнувшись за молоденькою медсестричкою та оцінивши її фігуру, слідчий енергійно вибіг сходами на другий поверх. Тут він витягнув руку з кишені, аби взятися за клямку, та раптом спинився. «Інфекції», – подумав і, пхнувши двері носаком мешта, зайшов до відділення.

Взагалі-то стороннім заборонялося сюди заходити, але Недоля не сторонній: він «блиснув» прокурорським посвідченням перед лікарем, після чого той люб’язно запровадив його до потрібної палати.

Лікарні він не любив ніколи: тут погано пахло. Те, що мочею і хлоркою, – байка. Ліки – ось що дратувало слідчого. Він не любив ліків. Ось і зараз проклинав слуг Гіппократа, котрі, незважаючи ні на що, тримали все ще Іванове тіло при житті…

Іван лежав із заплющеними очима. Дроти, що вилізли із апарата підтримки життєдіяльності, чорними тонесенькими гадючками впилися в Іванові вени. Ліжко було єдиним у палаті, отже, вони залишилися на самоті. Іван лежав безпомічний, практично неживий. Але ж наскільки сильно він продовжує дратувати Недолю отими стиснутими кулаками, зморшками на чолі і піканням індикаторів на апараті… Що ж тут поробиш? А відповідь проста: потрібно простягнути руку до того апарата, чи до тих дротиків… Або ще простіше: затиснути цьому немічному овочеві рот і ніс, аби він здох від нестачі повітря…

– Навіть не думай про це, – раптом почувся голос за спиною, так що Недоля аж здригнувся. Озирнувся – за дверима у кріслі сидів Михайло, потім підвівся і горою навис над слідчим.

– А, доблесна міліція…

– Що, Недоле, прийшов помолитися за здравіє раба Божого?

– Ти ж знаєш, Міша, що молитися я не вмію. Ми просто приходимо і беремо своє.

Михайло посміхнувся.

– Не сьогодні, Недоле. Тобі вдалося усунути мене від роботи, але я тобі не дам і пальцем доторкнутися до того блаженного.

Слідчий дивився уважно на Івана. То на апарат, що пікав зеленими лампочками, то знов на Івана.

– Він невдовзі сам дійде. День-два – і відмучиться. Мені так і казали мої люди, але тепер я й сам переконався у цьому. Ти ж сам бачиш, Міша: йому не жити! Навіть якби він лежав у найкрутішій клініці Нью-Йорка, все одно: пипка до нього підходить усе ближче.

Михайло посміхнувся.

– Я розумію твоє занепокоєння, любий друже. Якщо Іван розплющить очі – на парашу підеш. Цей хлопець живучий, він вилізе, а до тих пір я тут почекаю. Коли він почне давати свідчення – то тебе вже ніхто не відмаже. Не поможуть тобі ані твої колєги, ані твої доляри.

Недоля озирнувся, почав поволі задкувати.

– Ех, Мішаня, ти навіть поняття не маєш, про що балакаєш. Думаєш: зробили революцію, виграли? Та ні хріна ви не виграли. Ми або повернемо на Україну стару владу, або завербуємо нову. А як нє, то сусідський цар приїде на білому коні і чужі воїни своїми чобітьми топтатимуть вашу землю. Систему не зламати, ти ж сам знаєш…

– Брешеш, дідьку, – щиро посміхнувся Михайло.

Розмова їхня була спокійною, і здалеку б здавалося, що то двоє добрих друзів прийшли навідати третього.