Розділ 59 Марія

Мені раптом світ закрутився.

– Що? Що ти зробив?

Він мовчав, не поспішаючи з відповіддю. Тоді раптом посміхнувся:

– Я узяв того провокатора за барки і врізав по морді. Ним уже займається наша СБ.

Тільки тепер до мене дійшло те, що він сказав. Від серця одразу відлягло: замість залізної криги моє серце обійняла тепла весна. Я тут же почала цілувати свого чоловіка у щоки, шию, ніс, очі… Він стримав мене і поцілував у губи таким ніжним і довгим поцілунком.

– Чого ж ти одразу не кажеш правди, чого лякаєш мене так?

– Бо не можу дивитися на ваші з Івасиком муки…

Ми цілувалися з ним гаряче і безперестанку, ледве встигаючи вставляти слова поміж поцілунків.

– Ти не бійся. То не ганьба втратити всі сили в боротьбі. Ганебно – здатися без бою.

Доки я говорила ці слова, він почав цілувати мене у шию, пестячи своїми мозолястими від автомата руками.

– Дякую тобі, – сказав він поміж поцілунками. Я поглянула йому в очі – у них було частково здивування, частково любов, а ще трохи – життєлюбства. Це вже ліпше, ніж та порожнеча, що була досі. Такого Смерть уже не посміє забрати.

– Не дякуй, – відповіла я. – Роби свою справу і повертайся з весною…

І він повертався. Іще того самого вечора Іван потрапив в облаву. Вирвався, відстрілявся. Бився і біг із силою вовка, що захищає своє лігвище, відводить ворогів подалі від нього. Москалі тільки руками розвели, коли темна нічка окутала мого чоловіка, а сніг закурив надійно усі сліди.