Розділ 26 Гаврило

Гаврило

Усі ці дні були дуже тривожними: хлопці один за одним тікали до Хмельницького… Городок притих. Бундючна польська шляхта дивилася на людей зверхньо і ще з більшою ненавистю: по околиці розійшлася новина про Корсунь і Жовті Води. Ми чули, як вони нахвалялися, що батогами розженуть «хлопське» військо і всіх бунтарів пересаджають на палі. Мені було страшно за тих людей, за Марію і її сім’ю. Жінка крок у крок ходила за своїм Іваном, усюди тягаючи дитину. Навчила малого, аби той плакав і просив татка не йти до козаків. Та Іван чогось і сам не йшов. Обробляв господарство, порався біля хати, був суворий і зосереджений. Із сусідами говорив коротко, коли ж бачили поблизу когось із панів чи жовнірів – тут же розходилися. Вони щось задумали, але що – Марія не знала.

А тим часом чутки ходили різні: одні запевняли, що Хмельницький уклав з поляками мир, що королівські комісари зуміли перехитрити гетьмана і він далі, на Галичину, не піде, залишивши її панам. Інші казали, що хитрий Хмель тягне час, бо хоче закликати на допомогу турків. Треті взагалі бачили велетенську армію короля, що сунула із заходу на схід, і кінця краю їй не було видно. Далі ж пішли добрі чутки про Пилявецьку битву, про облогу Львова та про Семена Височана, що гуляє по Галичині, визволяючи місто за містом, село за селом.

Того дня я знову пішов до церкви і молився там, стоячи навколішки перед образом Господа. За мною зайшла Марія, а з нею й інші жінки. Вони тут будуть молитися, аби війна не забрала їхніх чоловіків і дітей. Отець повагом махав кадилом, курячи пахучим ладаном.

Церква Благовіщення стояла не десь на околиці, а в самому Городку. На це довелося віддати одному з місцевих русинів свій ґрунт і випрошувати довго милості в короля. Зате є в місті церква, і то навіть не дерев’яна, як колись, а мурована…

Наш отець співав рівним голосом, не випускаючи кадильниці з рук, погляд же його тривожно блукав десь біля дверей храму, звідки долинали дивні голоси і звуки. Ці звуки чули і ми, але спочатку не звернули на це уваги. Лише потім, коли чітко почулися крики, зойки і плач. За мить у храм ввалилися якісь люди, так що отець припинив правити службу, а люди враз озирнулися.

– Козаки в місті! Ой-вей, козаки ввірвалися до Городка!

Жінки зашуміли, не відразу збагнувши в чому справа. Не відразу вони впізнали в тих бідних, настраханих людях євреїв, що жили в околиці міста. Ми розступилися розгубившись. Один із євреїв, голова цього роду на ім’я Ламед, не наважуючись ступити далі до храму, став навколішки і звернувся до нашого священика:

– Благаю: захистіть нас…

Отець відповів не вагаючись:

– Ви у храмі Господньому, тому якщо захочуть скривдити вас, то нехай б’ють і мене. Усі ми тут діти Господа Бога.

Євреї забилися в куток церкви і поставали на коліна, принишкнувши й заховавшись між людьми. Отець продовжив відправу.

Раптом удалині щось загуркотіло, ніби грім, тоді ще раз, ще. Ті страшні звуки спробували заглушити молитву людей і отця, та не змогли.

– Господи, помилуй…

Знову десь там гримнуло – і це була зовсім не гроза. Так, козацький полк уже під Городком, а місцеві хлопи, перед тим змовившись із козаками, допомогли їм взяти місто. І ось із середмістя пішли крики і вереск, запалало все навколо; і блиски заграви затанцювали по старих церковних образах та фресках, а червоні вітражі ще гірше почервоніли від пожежі, що розгулялася містом. У церкві раптом запахло димом.

– Матінко Божа! – вирвалося із десятків жіночих грудей.

– Господи, помилуй, – продовжував отець, не зупиняючи молитви…

Раптом десь зовсім поруч бахнув постріл. За ним – другий, потім – ще. Заіржали дружно коні. Люди принишкли, почали одне за одним озиратися на двері. Ті відчинилися ще ширше, і всередину посунули козаки, затоплюючи своїми червоними жупанами всю церкву. Жінки, що були всередині, враз розступилися, поприлипавши до стін. Козаки стали, роззирнулися і швидко зауважили переляканих на смерть євреїв.

– Он вони, христопродавці. Беріть їх, хлоп’ята! – наказав вусатий козарлюга, що крокував попереду.