Розділ 35 Марія

Марія

Настали і справді нові часи. Австрійці принесли у наш край спокій, якого я так давно чекала. Українцям дали певну свободу, тож усі ми могли трошки легше видихнути. Мій Іван уже не рвався козакувати чи гайдамачити – зосередився на мирній праці. Він працював і вчився, бажаючи встигати за цим новим життям, яке крокувало світом. Мій чоловік зустрічався і розмовляв із багатьма відомими людьми, намагався згуртувати навколо себе нашу громаду, доносячи до них слова мудрих і праведних. Він часто їздив до Львова і по роботі, й у громадських справах. Мав би бути задоволеним, але мій чоловік був не з тих: йому завше хотілося більшого.

– Народ ніколи не буде щасливий під владою окупантів, – сказав він мені.

– Бійся Бога, Іване, чого ж тобі знову недогода? – накинулася я на нього.

– От побачиш, Марусечко, ще засвітить сонце над нашим краєм. Імперії створені людьми, люди їх і поруйнують.

– Господи, помилуй! – сплеснула я у долоні.

У краї було неспокійно. У повіті селяни підіймалися хата за хатою, село за селом. Тільки це було не повстання, а хресні ходи, мітинги, збори, віча… Ніхто з українців зброї в руки не брав, а лише хрести і церковні коругви. Люди вимагали скасування нестерпних кріпацьких повинностей. Українські міщани, духовенство та інтелігенція ставала на їхній бік, тож цісарська влада крок за кроком ішла людям на поступки. Ще трохи, і буде скасовано навіть прокляту панщину!

Була неділя. Я понесла молоко до нашого панотця, пароха Йосипа Лопачинського, Івана ж примусила відкласти всі свої справи і піти з Івасиком на риболовлю (малий давно просився). Іван послухав, до того ж погода була ясна і тепленька. Вони удвох узяли вудочки і пішли собі після церковної відправи.

Уже в місті я почула, що якийсь пан шукає мого чоловіка. Відчуття тривоги, яке почало притуплятися останнім часом, знову здавило груди. Що ж може статися? Певно, той пан хоче намовити мого Івана на щось лихе. Хіба ж далеко до біди? Австріяки хоч і здавалися великими лібералами, але за бунт годні були покарати дуже жорстоко! Не думаючи довго, я повернулася й побігла шукати Івана.

Найкоротша стежка була відома мені споконвіку: спочатку спустилася в ярок, потім крізь зарості лощини видерлася нагору, там перелізла через завалене дерево і перестрибнула рівчак. Гладь става виникла просто перед моїми очима. Я почала роззиратися, намагаючись зрозуміти, де саме чоловік з Івасиком засіли з вудочками, згадуючи синову розповідь з минулого разу. Нарешті, побачила, як постать у костюмі та капелюсі рухалася вздовж берега, тут же побігла за нею.

Це був Сивоокий. Впізнала його одразу, сторожко виглядаючи з-за кущів. Він спочатку постояв трохи над моїм чоловіком, тоді сів поруч. Також мав вудку, тож поволі розмотав її, насилив хробака і закинув. Я пригнулася і полізла через кущі, аби бути ближче, щоби чутно було, про що говорять, і в разі небезпеки кинутися своєму чоловікові на виручку. Сивоокий же тим часом заговорив:

– У нас із вами колись було багато суперечностей. Давно. Тепер настали нові часи, треба й життя будувати по-новому.

– Ну й добре, – відповів Іван. Раптом насторожився – і хвацько витяг із води рибину, зловив рукою, зняв з гачка і кинув у відро. – Ви будуйте своє, а ми своє будемо.

– У спільному домі маємо й працювати спільно, – продовжував поляк.

Іван закинув знову, відповів:

– А нема у нас із вами більше нічого спільного, крім паркана й межі.

– Даремно ти так, Іване. Рано чи пізно австріяки підуть геть звідси – і ми з вами знову лишимося наодинці.

– Тоді й побалакаємо…

Іван зосередився на поплавку. Раптом йому знову почало клювати, він приготувався… Раз – і друга велика рибина блиснула своєю мокрою лускою на сонці. Івасик, що сидів поруч із татом, засміявся задоволено і самотужки зловив рибу в траві, Іван допоміг йому зняти з гачка – і малий кинув її у відро.