Розділ 59 Марія

Я також підвелася.

– І ти мене прости, братово…

– Бог простить.

Вона підійшла до мене, поцілувала, я обійняла Ядвігу і притулила до себе. Я плакала, їй також текли сльози, як би горда полька не намагалася їх стримати.

Ядвіга ще раз пообіцяла, що напише, тоді пішла, лишивши торбу з борошном і запалену лямпу на столі, яка блимала своїм веселим вогником, вселяючи у душу надію.

Я зітхнула, Миколай продовжував дивитися на мене зі своєї старої ікони. Коли б я знала, що це іще не всі подарунки, які приготував для нас чудотворець…

Я вже хотіла вкладатися спати, коли у шибку знову постукали. За вікном була глупа ніч, завивала хурделиця і ліпив сніг. Мій Іван стояв у сінях, немов сніговик: шапка, кожух, штани, чоботи – усе обліплене.

– Чого ж ти ішов? Там добрий господар пса з хати не вижене? – докорила я своєму чоловікові після того, як зникла перша хвиля радості.

Іван трохи обтрусився зі снігу, щоки його грали морозним рум’янцем, а очі світилися щасливим блиском.

– Розумієш, – почав пояснювати мій чоловік, – по дорозі зустрів святого Миколая. Він там заблудився в полях через ту хугу, сказав, що не встигне усі хати обійти і щоби я допоміг йому трохи. Він казав, що у тій хаті хлопчик такий живе чемний, Івасик, що йому треба передати гарні подаруночки. Ну і де ж той чемний хлопчик?

Тут він витяг з глибоких кишень кожуха різних цукерків, пряників, медівників, півників і висипав усе це мені у фартух.

– Дякую тобі, що не забув. Тільки Івасик спить уже, не буди…

Тримаючи однією рукою поділ фартуха, другою я обійняла чоловіка й поцілувала, а тоді зайшла тихенько у кімнату і поклала обережно усі ці подарунки Івасикові під подушку, аби не розбудити.

– Тільки не давай йому всі одразу – нехай перше заспіває: «А хто-хто Миколая любить», – повчав мене Іван.

– Та вже співали сьмо і молилися, і просили ангелочка, щоби захищав нашого тата. Та ти заходь до хати, чого стоїш у сінях.

– Уже мушу йти, мене там чекають.

Я поглянула на нього і зрозуміла: мій чоловік ішов сюди не знати звідки, якими полями й лісами добирався додому у таку хурделицю, аби дати оті подаруночки на Миколая нашому синочкові. Він іще постояв у рідній хаті, ми хвилю мовчки дивилися одне на одного, тоді Іван обернувся, щоб іти, взявшись за дверну клямку. Я тут же кинулася до дверей, стримала його:

– Чекай. Не йди просто так. Хоч тобі їсти дам…

– Нема часу… Та й знаю я – туго у вас із харчами…

– Ну що ти! Як не маєш часу присісти, то хоч у дорогу дам. Я саме хліба напекла, сало маю, бульбу печену. Наберу з бочки капусти квашеної, огірків, а за той час поставлю яйця варити. Вони невдовзі зваряться… Ну, не стій же, зніми на хвилю кожух, хай обсохне, а я скоренько, ти ж знаєш.