Розділ 34 Ангел

Ангел

Городоцького замку, який то будували, то руйнували, то захоплювали і перебудовували, вже не було. Австрійський полковник стояв на тому місці: де колись височіли башти та стіни, тепер із землі стирчали саджанці молодих дерев. Парк. Замок зрівняли із землею як ознаку старих часів, як свідка колишньої княжої слави та влади польських королів над цим краєм. Приходили нові часи, а разом з ними й нові люди з новим мисленням.

Австрійський уряд спокійно перебрав на себе владу в містечку, зруйнувавши замок, ліквідувавши костьол, монастир та зробивши з них тюрму і казарми для солдатів. Землі навколо було розпродано новим власникам, переважно німцям. Одночасно почалася нова забудова міста: мости, дороги, вулиці, будівлі – у наш край прийшла сучасна інженерна думка. Чого тільки вартував новий міст через Верещицю, зроблений у вигляді арки! Дорога, що сполучала Перемишль зі Львовом, у старі часи тяглася через замок, а далі – по греблі. Тепер же вона проходила через місто і перетворилася на справжній гостинець. У місті відродилося промислове виробництво, розвивалися і далі цехи, особливо ткацький. Збудували школи: для хлопців і дівчат окремо. Перша в Україні залізниця пройшла через Городок: до новозбудованого Городоцького двірця (вокзалу) 4 листопада 1861 року вперше прибув поїзд, що їхав з Перемишля до Львова. Це сталося о першій годині дня, а паровоз називався «Ярослав».

У містечко прийшло сяке-таке замирення. Українці перестали боротися з поляками і тепер тільки часом грали у нову гру, яка дуже швидко почне набирати популярності, – футбол. Навіть стадіон зведуть. Поляки, українці та євреї, яких на той час у Городку мешкало приблизно в однаковій кількості, утворять свої команди і почнуть з’ясовувати стосунки уже на футбольному полі. Українська команда тоді зватиметься «Січ», польська – «Ґвязда», а єврейська – «Гапоель»…

Тільки усе це станеться вже набагато пізніше…

А тим часом Іван натхненно працював у парку, маючи надію колись побачити, як цими алейками у холодку від лип гулятимуть його діти. Поруч стояв полковник Ґогенлоґ[7] і спостерігав за Івановою роботою: як той хвацько обкопує дерева. Я, ангел Гаврило, також був поруч, працював кайлом – нашому Господу завжди була любою мирна праця. Де мир, праця, молитва і любов – там завжди ми – ангели.

Раптом, копаючи, Іван знайшов щось, підняв, обтрусив від землі й почав розглядати. Це було відламане руків’я меча. Він витер його акуратно і сховав за пазуху.

– Що ти там ховаєш? – підійшов до мого чоловіка полковик.

– Я знайшов оце, – Іван показав свою знахідку австрійцеві. Той уважно роздивився, ледь торкаючись білими рукавичками.

– Ця річ може мати історичну цінність. Віддай її мені.

– Вибачте, пане, але то я її знайшов. Це моє, наше. Воно належить нашим дітям.

Полковник задумався.

– Звідки ти знаєш німецьку мову?

– У школі вчився.

– Ти поляк?

– Ні, русин, українець.

– Вам було дуже тяжко під поляками.

– Найліпше жити, пане, у незалежній державі.

Полковник з подивом глянув на Івана. Заговорив: