Розділ 30 Сьогодення

Сьогодення

Пан Гаврило знав, що Іванова «контора» була десь на майдані Гайдамаків, а його фонд притулився у тому самому приміщенні. Довго шукати не довелося: Гаврило невдовзі побачив вивіску і зайшов у потрібні двері.

Офіс був не бозна-який крутий: звичайна оргтехніка, скромні меблі, велике пластикове вікно, через яке всередину щедро вливалося сонячне проміння. Іван завше любив порядок і чистоту, працівники його, очевидно, були такими ж – усередині не було видно ні пилу, ні бруду. У кабінеті за столом сидів брат Івана – Микола. Говорив з кимось по телефону, а побачивши гостя, зробив жест рукою, аби Гаврило заходив усередину і сідав на диван.

– Так… Не знаю, таке питання може вирішити тільки наш Іван, ви ж розумієте, яка в нас зараз ситуація… Зачекайте, недавно ж була вже одна перевірка… Але ж…

Очевидно, співрозмовник поклав слухавку. Микола опустив телефон – був сам на себе не схожий.

– Що, пресують? – спитав Гаврило.

У відповідь Микола тільки рукою махнув:

– Не знаю навіть, що вам сказати, Гавриле Михайловичу. Навіть не знаю. Може, чайку бахнемо?

Пан Гаврило підвівся з диванчика і сів на стілець навпроти Миколи.

– Ну, можна і чайку.

Микола нахилився і натиснув кнопку електрочайника, що стояв на підвіконні.

– А я до тебе у справі, брате, тільки бачу, у тебе своїх проблем по саму шию. Знаєш, як кажуть: біда на двох – півбіди, а радість на двох – дві радості. Тому давай розказуй, що там.

Микола скрушно посміхнувся.

– Ех, якби мені хтось міг помогти… Може, коньячку до чаю?

– Миколо, ну, ти ж знаєш…

– А, вибачте, я забув, що ви не вживаєте.

Чайник закипів, і Микола розлив окріп у дві кружки, перед тим вкинувши туди пакетики з чаєм.

– Я, братику, вас із Іваном іще отакими пам’ятаю. І тата вашого покійного я колись на руках носив, а з дідом дружив… Повір, зла тобі не хочу.

– Та я розумію, – відповів Микола, простягаючи горня з чаєм та цукор. – Ви прийшли стосовно фонду?