Розділ 53 Марія

Марія

Ми бігли по нашому городі, а навколо нас підіймалася земля і чорними стовпами вперемішку із сизим димом підлітала до самого неба. Бомби рвалися то з одного, то з іншого боку, залишаючи після себе на городі глибокі воронки, в які ціла хата могла поміститися. Смерть витала над нашим містом і махала просто згори своєю замашною косою. Ох і розгулялася вона у той день, регочучи та ухкаючи ревом авіамоторів та свистом бомб. Вона, Смерть, цілила бомбами у нашу церкву. Добре вицілювала, закидаючи околицю своїми іграшками. Тільки ніяк не вцілила – бомби падали переважно в став, випалюючи до основи прибережні лози і, ніби ножем, зрізуючи вершки дерев. Якась сила захистила наш храм Благовіщення. А от церква Миколая згоріла. А ще Смертонька поцілила в ешелон з німецькими пораненими солдатами. Хоч як махали німецькі санітари білими простирадлами, та літаки все пролітали і бомбили, перетворюючи наш вокзал на суцільне місиво з людської крові, м’яса та нутрощів.

Як і споконвіку, наші люди і цього разу шукали захисту «на озері». З усіх ближніх хат вони бігли на став, аби там сховатися від бомбардування. Ішло літо 1944 року. Радянська армія гнала фашистів все далі і далі на захід, так що скоро мали зайти і в Городок. Німці не здавалися, і за наш край розгорілися запеклі бої. У тій м’ясорубці простого населення, звісна річ, ніхто не жалів. Бомби летіли з неба і розривалися, мов груші у Спасівський піст, розкидаючи не тільки землю та вогонь, а й смертоносні осколки.

Мій Івасик не плакав, не кричав, а зіщулившись обхопив мене руками за шию. Перечепившись, я впала просто в картоплиння, накривши собою малого. Тут же над нами пролетіла вибухова хвиля, ніби сама смерть дихнула над головами своїм гарячим подихом. Ми так і застигли, уткнувшись обличчями у нашу чорну землю.

– Вставайте! – крикнув хтось поруч і заходився мене підводити. Я озирнулася – Михайло. Ми встали і побігли далі. Вже недалеко, ми вскочили в яр, вибралися на гору, продираючись крізь густу ліщину, перелізли через завалене дерево і перестрибнули рівчак. Ось і берег. Став, як і завше, прихистив нас, заховав у високих травах та очеретах.

А бомби тим часом рвалися і далі. Михайла вже не було поряд, і тільки ми з Івасиком сиділи мовчки, молячись про себе. Аби трохи заспокоїти свою дитину, а ще більше, певно, себе, я затягла свою улюблену:

Ой пасла, пасла, воли згубила в долині.

Гей же, в долині.

При молоденькій, при зелененькій ялині!..

Івасик заспокоївся і заснув. Я ж думала і в думках своїх бачила свого Івана, з дня на день чекала його повернення… За тими спогадами-думками час минав швидше, так що почав і вечір наближатися, обіймаючи наш став і прилеглі чагарники, у яких аж кишіло від наших людей. Нарешті усе стихло, бомбардування припинилося. Нехай іще більше згустяться сутінки, тоді ми повернемося додому, нашвидкуруч повечеряємо, й покладу свого синочка спати. Війна війною, а дитині треба рости…