Розділ 43 Ангел

Ангел

Доля дивилася на Марію збоку і тільки гірко всміхалася про себе. Кажуть: добре, коли Доля всміхається. Тільки та посмішка була ще пекучіша за її сльози.

Невдовзі війна покотилася далі, знову закликавши за собою й Івана. Згодом Перша світова переросла у громадянську, закрутившись смертельною, кривавою хурделицею по всій Україні. Люди, озвірілі від постійної війни, голодні і налякані, почали ще з більшою жорстокістю вбивати один одного.

Марія з Івасиком лишилася у Городку: тут було поки що спокійно. Іван постійно передавав їм вісточки-листи, що живий-здоровий і далі продовжує боротися за соборну Україну, за майбутнє своїх дітей.

Зі своїм приходом австріяки й мадяри почали нові репресії проти людей. Тільки якщо москалі знищили «самостійників», то шваби взялися за «москвофілів», частину з яких відправили до Талергофу, а декотрих просто стратили на площі біля ратуші…

Після того як громовиці бою покотилися на схід, у місто прийшла нова біда: рідна сестра війни, яка називалася «пошесть». Спочатку була холера, потім – чорна віспа. Вони забрали життя десь близько півтисячі життів наших українців у місті, скільки ж померло поляків і євреїв, то навіть не знаю. Однак люди продовжували працювати, виховувати дітей і ходити до церкви. Вони все ще жили.

Іще до війни городківчани мали намір побудувати собі нову церкву десь у середмісті, навіть каміння вже було навезено, проте війна перекреслила усі ці плани: доводилося обмежитись тим, що відремонтували стару церкву. На той час вона була і справді у жалюгідному стані. Щойно фронт посунувся на схід, людей згуртував для відновлення церкви отець Володимир Лиско. Це була справді велика людина, знана і поважна, що зробила чимало добра для городоцької громади. Одного разу навіть бургомістра було усунено з посади після того, як отець виявив корупцію з його боку та подзвонив до Відня.

Отож, під орудою цього чоловіка люди з великою охотою взялися за роботу, і незабаром усе було відновлено, навіть новий дзвін купили на місце старих, котрі були забрані під час війни. Далі отець-декан організував у місті сиротинець для дітей, чиїх батьків забрала війна. Не кращі справи були й у просвітян: читальні були розгромлені, книжкові фонди зникли. Та все одно «Просвіта» стала на ноги, пустила коріння в рідну землю і своїми молодими пагонами стала пробиватися крізь залізобетон ворожої влади, капіталу та людської байдужості. Вона потяглася до сонця, аби там розсипатися маленькими промінчиками і проникнути в кожну темну душу, обігріти її і розвеселити.

Найперше було відновлено діяльність «Педагогічного товариства»: дітей та неграмотних знову почали вчити у чотирикласовій школі з українською мовою навчання. Відродилася читальня, місцеві хор та театр, філія товариства «Добрий господар». Про усе це Марія писала своєму коханому чоловікові у листах і кожного дня виглядала поштаря, аби отримати хоч якусь вісточку від нього. Вони – жили!

Тим часом Австро-Угорщина впала, на її уламках почали утворюватися нові незалежні держави. Українці не були, не є і не будуть нічим гіршими від інших, тому вирішили боротися за свою свободу до кінця, навіть незважаючи на плани деяких європейських лідерів передати Львів Польщі.

Отак, не встигнувши вийти з однієї війни, Марія з Іваном опинилися уже на другому полі бою. Були разом. Під Вовчухами. Я також був тут, оглядаючи все кругом: туман, окопи, вибухи. Поруч строчить кулемет. Іван тут-таки б’є зі своєї рушниці. Він усе ще живий. Марія – поруч, із червоним хрестом на грудях. Знову лунає вибух, кулі свистять над самою головою. Жінка падає на брудну землю і лізе до нього. Мені добре видно, як стрільці тягнуть поранених геть з бойовища, як кричать старшини.

– Кулі! Кулі! – кричить Іван. Він уже стоїть за кулеметом замість вбитого щойно стрільця.

Вони з боями верталися до свого рідного Городка і були майже під хатою, до Вовчух рукою подати. Їм треба було будь-що стримати прорив польських військ до Львова. Командування дало наказ захопити відрізок залізниці Львів – Перемишль, аби згодом можна було провести контрнаступ та випхати поляків аж за Сян. Почалася третя офензива УГА – Вовчухівська. Українці атакували стрімко і взяли Вовчухи, а з ними і ще деякі прилеглі села. Тепер треба було протриматися, аби й далі можна було контролювати залізницю у тому районі. Поляки ж атакували дуже сильно, так що під Довгомостиськами, Баром, Вовчухами, Долинянами і Добрянами полягло немало солдатів. Та українці трималися до останнього. Я навіть починав вірити, що вони виживуть. Раптом увесь фронт облетіла звістка – поляки пішли на перемир’я!

Ну все, я видихнув з полегшенням. Сподівався, чорні цього разу поступляться, відійдуть: поганий мир кращий за переможну війну! Даремно. Перемир’я було недовгим: сторонам не вдалося домовитися – і це тільки дало час полякам стягти сили. Вони пішли у новий наступ, відтісняючи українців із позицій.

І тут стрільці пішли в контратаку, знову вибиваючи ворога із Вовчухів! Пішли далі, так що бої не припинялися, вони тіснили і тіснили ворога все далі, підбираючись уже до Городка: мусили відбити своє рідне місто! Ет, сили були дуже нерівні: частину військ довелося перекинути під Судову Вишню, полякам же прийшло підкріплення.

– Набої! – кричав Іван, Марія підхопила і подала, він зарядив.

Тра-та-та-та-та – затарахкотів знову кулемет, над головами свистіли кулі, десь поруч розривалися гранати. Іван продовжував гаратати з кулемета, Марія ж подавала йому набої, бігаючи поміж ворожими кулями як заворожена.

Кулі скінчилися. Із туману один за одним почали вискакувати польські жовніри. Іван підвівся, стиснувши в руках кріса.

Над полем зірвалася пісня: