Розділ 55 Східняк

Східняк

Ішов липень 1944 року. Велика Вітчизняна війна тривала: фашисти здаватися не хотіли. Усюди чулися вибухи, гуркіт, смерділо димом, а у броні було жарко, мов у чорта в дупі: сходив уже десятий піт. Нічого, ще трохи попотіємо, а далі вже легше буде. Далі вже – перемога. Велика Перемога. Так, ми взяли вже Львів. Вірніше, не взяли – визволили. Невдовзі всі українські землі позбудуться німецько-фашистської окупації. Для того щоб прорвати оборону ворога і виштовхати його геть із цього краю, наше командування оголосило Львівсько-Сандомирську операцію…

Із тяжкими боями йшли ми все далі на захід. Німці вибудували нову лінію оборони, нашим завданням було її прорвати. Ми рвонули із розгону, та ворог зустрів нас щільним артилерійським вогнем. Дуже щільним. Я і сам не знаю, як наша машина винесла мій екіпаж живим із того пекла: німці підбили усі танки, крім нашого. Ми прорвалися крізь той вогонь, тоді одним махом перескочили болото і зайшли у якесь село на південний захід від Львова.

Вечоріло. Люди десь поховалися, принишкли, так що село зустріло нашу появу гробовою тишею. Я узяв керування танку на себе і, ламаючи паркан-штахетник, повів його до однієї з крайніх хат: треба було замаскуватися. Після тяжкого бою пального у нас було обмаль, снарядів же лишилося на три постріли.

Біля хати стояла невеличка стодола. Часу на роздуми не було, тож я газонув просто до неї.

– Ти чєво? – запитав мене налякано мій механік – грузин Георгій.

– Що головне в танку? – запитав я у відповідь.

– Та знаю, знаю – не всратися! Ой, мамо!

Саме у цей час я пробив нашим дулом стіну, а далі і повністю в’їхав у стодолу. Стали. Кругом було сіно, стіни сяк-так стояли. Дах стодоли готовий був рухнути, але наша башта його підтримувала.

– От і замаскувалися.

Затихли. Стали чекати. Тиша. Із нашої схованки було добре видно дорогу, що заходила у село.

– Повзуть, гади, – раптом прошепотів механік Георгій, вловивши гуркіт німецьких двигунів.

Зайшло четверо «тигрів».

– У нас тільки три снаряди, – нагадав білорус Володя – наш наводчик.

– Нічого. Четвертого прикладом доб’ємо…

Хлопці вже не сміялися із моїх жартів. Звикли. Чи був у них страх? Щось не завважував. Я колись розповідав їм байку про те, що мій дід був запорожцем-характерником. Повірили. Та й не лише вони – у цілому полку легенди ходили про те, що я можу пройти своїм танком вогонь і воду, спуститися у пекло, а тоді й назад неушкодженим вернутися.

Час.

– Вогонь!

Гахнули. Після першого нашого пострілу фашисти так і не зрозуміли, хто стріляв і звідки. Перший їхній танк спалахнув, як свічка, інші почали стріляти безладно: кілька вибухів гахнуло зовсім поруч.