Розділ 31 Марія

Марія

Була глибока осінь: темна, мокра, холодна. Із темряви виривався вітер і бив до віконця, шмагав краплями льодяного дощу. Надворі неспокійно гавкав наш Бровко.

– Чого це він?

– Не знаю. Робота в нього така, – відповів Іван.

Околицею ходили новини, що на Польщу рушило турецьке військо. Ніби десь уже до Львова доходять. Розказували, ніби яничари й татарва шастають по селах і хапають людей у неволю. Польські пани обіцяли, що далі як за Львів їх не пустять, а якщо й так, то стіни Городка здатні відбити їхню атаку. Це трохи вселяло спокій, хоча про який спокій може ітися, коли війна на порозі.

Ми лежали удвох з ним у нашій хаті, на нашому ліжку. Я притулилася до його грудей і слухала серце – билося. Дихав Іван тихо, синочок солодко сопів у теплому запічку, набігавшись за цілий день. Я чомусь не могла заснути, очі свердлили ґреґар, вирізаний там хрест і рік побудови нашої новенької хати – 1671. У печі потріскували дрова, даруючи нашому дому затишок і тепло.

– Вечори такі довгі… Не те що влітку, – мовила я.

– Угу. Ціле літо гарували так, що очі тільки мріяли про спання. Коли ж тепер ніч стала довша, то й спати не хочеться, – при цих словах Іванова тепла рука полізла мені під сорочку. – Чим би то зайнятися?

Я спробувала стримати його руку.

– Ну-ну, чекай.

– Чого ж чекати? Хата в нас нова, Івасик підріс. У коморі припасу багато заготовано, хліб і паша у стодолі, приплід – у стайні, а дрова – у повітці. Ми добре потрудилися влітку…

Він обережно перекинув мене на спину, поцілував.

– То правда: добрий з тебе господар, – погладила я чоловіка по голові. Іван поцілував мене у шию, а тоді у груди, оголивши їх з-за сорочки.

– … То й подумалося, що Івасику братчика б змайструвати. Чи сестричку. Кого Бог пошле.

Доки його уста цілували мої перса, рука була глибоко під сорочкою. Ну хіба ж йому відмовиш? Я тільки підвелася, аби переконатися, чи міцно заснув Івасик, як мій хитрий чоловік миттєво цим скористався – і спритно зняв із мене сорочку…

Доки ми кохалися, за вікном ще гірше споночіло. Вітер і дощ стихли, і тільки Бровко не переставав гавкати. Я лежала на грудях у свого чоловіка втомлена і гола.

– Ти сьогодні був зі мною такий…

Я не змогла знайти такого слова, аби описати ніжну силу його рук, солодку терпкість поцілунків і гарячу твердість усього тіла, якому я підкорилася і піддалася… Він мовчав, не відповівши нічого. Думав про щось своє. Тим часом Бровко за вікном перестав гавкати, натомість почав чогось вити.

– Чому ти постійно мене покидаєш, Іване? – спитала я. – Хіба тобі не шкода наших дітей, хіба я тобі не мила?