Розділ 52 Михайло

Михайло

У Марії була дуже велика душа. Так, недаремно я довірив їй найцінніше, що у мене було, недаремно зробив свою ставку саме на цю жінку. Вона не ламалася, не здавалася і не йшла у чорних на поводу. Та найголовніше було в тому, що біля неї виростав Івасик і ставав Іваном. Замість того, щоб віддавати свою силу їй, ми, ангели, навпаки, черпали потугу від неї. Вона дала нам віру. Її чоловік чомусь не гинув: він вирвався із концтабору, з радянського етапу, із катівень НКВС і гестапо. Хіба ж таке може бути? Невже ця слаботіла, але сильнодуха жінка пошкодила щось у маховику Долі і відлагоджена тисячоліттями матриця дала збій?

Марія спокійно робила те, що мала робити: вдень ростила сина, вночі ж зустрічалася таємно із оунівськими зв’язковими, аби отримати хоч якісь новини від свого чоловіка.

Того разу він написав їм не просто записочку, а цілого листа:

«Вітаю тебе, моя ясочко. Богу дякувати, живий-здоровий. Дуже скучив за тобою і за нашим синочком, не можу дочекатися тої хвилі, коли знову вас обох побачу. Мене зігріває ваша молитва, а хрестик, що ти мені вислала, і Івасиків малюнок захищають мене від куль. Ти просила більше писати про себе, тож напишу те, що можна. Із наближенням фронту ми почали діяти активніше. Наші загони постійно нападають на німецьку армію: беремо в полон солдатів і офіцерів, роззброюємо і відпускаємо. Попереду чекає довга війна із більшовиками, отож мусимо мати чим воювати. На нас брешуть, що німці дають нам зброю. Неправда: ми її самі забираємо. Недавно в одному з боїв ми захопили німецького генерала, забрали в них багато гвинтівок, кулеметів, навіть дві гармати. Тепер гаратаємо із них – аж із фріців пух летить. А ще боремося із совіцькими партизанами. Вони лізуть у наш край, аби провокувати німців на жорстокість до мирного населення. Ми вибили звідси червоних, аби ними і не смерділо. Є ще поляки. Воюємо зі всіма, ніхто нам не помагає. Нікому, крім нас, не потрібна та Україна. А ще ми створили недавно УГВР – головну визвольну раду. Це наш парламент. Мрію, що колись той парламент буде у Києві, а над ним висітиме наш синьо-жовтий прапор. Більше писати не можу – час виступати у похід. Поцілуй від мене нашого синочка. Скажи, що татко пам’ятає про нього і любить. А ще я молюся за те, щоби мир прийшов на нашу землю. За це готовий і життя своє покласти. За нашого сина. Щоб хоча б він жив собі вільно і щасливо на своїй землі. Шануйтеся там. Цілую».

Отакий-от лист. Без дат, прізвищ і географії: не дай Бог потрапить у руки ворогів. Марія кільканадцять разів перечитала, намагаючись вивчити напам’ять. Тоді поцілувала: довго і палко, немов це і справді був її чоловік. А далі – вкинула папір у грубку: цього листа ніхто не мав права знайти у її домі. Пам’ятка – це добре, але найперше треба подумати про сина.