Розділ 49 Марія

Марія

Був пізній вечір. Івасик уже спав собі тихенько, я ж повернулася до хати, обійшовши господарство. Сьогодні мені все валилося з рук, нічого не могла роботи. Серце мліло від напруження й страху, як тільки чула будь-який шум. Мала б уже до цього звикнути, та при кожній думці, що мого чоловіка, мого любого Івана, кидають на бетон і топчуть ногами його груди, ламають ребра, викручують руки і плюють у лице, кидало мене у невимовний жах. До цього звикнути неможливо. Скільки ж то разів його за ті тисячу років забирали отак з хати… Не можу більше, не витримаю, серце моє рветься на тисячі кавалків!!!

Та я все ще жила, мене підтримувала якась сила: не давала опустити руки чи просто збожеволіти. Я відчувала, що ця незрима сила підтримує мене все більше й сильніше. Загартована чорними смертями, моя душа закам’яніла і сунула навпростець, переходячи вбрід бурхливу річку Долі. На диво, якою б каламутною, бистрою та крижаною не була та вода – все одно розступалася переді мною, перед тим вогнем, що горів у моєму серці. Та чи довго я так витримаю, наскільки мене вистачить?

Від усього цього вже паморочиться у голові, відчуваю, що сили ось-ось покинуть і брудна вода забере мене до себе.

Івана знову забрали, цього разу німці. Раніше йому вдалося вирватись із німецького концтабору, потім утекти із радянського етапу, а далі ангели вирвали його навіть із пекельної катівні НКВС. Господи, допоможи йому, поверни мені знову мого чоловіка!

Німці сильно вдарили на Червону армію і покотили її із Західної України. Славні танкісти, що стояли в Городку, таки встигли ще виїхати своїми диво-машинами з ангарів. Тільки ударити по нацистах їм так і не вдалося – танки посідали в рови та болота і вибратися звідти уже не дали ради. Бойова радянська техніка виявилася нікчемною і безпорадною. Махнувши рукою, танкісти дременули з нашого міста, лишивши свої бойові машини німцям. А ті, сміючись, розстріляли ці танки із фугасів, випробовуючи радянську техніку на міцність. Усе, що встигли зробити «совєти» тікаючи, то це знищити наш гарний міст через Верещицю, який був побудований іще за Австрії.

Новий окупант, що прийшов до нашого містечка, своє лице показав одразу. Найперше німці розтрощили пам’ятник Ягайлові і викинули його на смітник. Далі – оточили єврейське містечко Гнін колючим дротом, перетворивши його на гетто. Разом з євреями взялися і за українців: після проголошення у Львові «Акту відновлення Української Держави» гітлерівці почали забирати усіх причетних. Більшовики залишили їм папочки із підшитими справами оунівців та просвітян…

Польський поліцай привів тоді есесівців до нашої хати, викликав Івана на двір – з того часу пройшло уже декілька днів, а про свого чоловіка я так більше нічого й не чула…

За вікном було тихо. Навіть пес – і то перестрашено сидів у буді – не гавкав. Певно, також чекав на Івана, що раніше кожного вечора приходив до нього, годував, кидав кілька теплих слів, які були приємні навіть собаці. Тепер же господаря не було, тож Босий засумував, навіть їсти не хотів. А може, біду почув? Не дай Бог…

Хтось легенько постукав у вікно – я тут же підірвалася.

– Іван, – видихнула в надії і підскочила до вікна.

Але це був не мій чоловік. Нічні гості зайшли до хати – і я посадила їх за стіл. Вони привіталися, як годиться розпитали про здоров’я. Усе розглядалися по хаті – у нас вони ще не були.

– Нам більше нема до кого піти, – спокійно сказав пан Ламед. – Якщо ви нас не заховаєте – ми завтра згинемо.

Він був у старому піджаку, картуз обережно поклав на лаву біля себе. До нього тулився його внучок Аврамко – хлопченя із великими, розумними очима, худенький, цибатий, білолиций… Скільки ж то йому? Певно, з десять…

– Але ж у мене забрали чоловіка, можуть невдовзі до хати прийти з обшуком…

– Так, я розумію. Вибачте, я цього не знав. Просто тут я більше нікого не маю. Звісно, ми з вами чужі люди, та все ж я подумав…

Старий єврей замовк, очі його налилися великим жалем. Аврамко тримав старого за руку, ніби боявся, що той утече і лишить його тут. Пан Ламед голодними очима зиркнув на зварену бульбу, що стояла у макітрі, та попросити не посмів. Я сама підсунула миску до нього, старий узяв одну бульбину, обережно почистив і подав Аврамкові. Той швидко з’їв і подивився на мене своїми великими карими очима, тож я дала йому ще. Пригадую: колись у їхньому домі було завжди вдосталь цукерок. Коли ми разом з моїм синочком приносили їм на продаж молоко, сир, свіжу городину чи яйця, старий аптекар завше пригощав Івасика тими цукерочками, а одного разу, коли малий вередував, то Ламед попросив Аврамка, щоби той заграв для нас на скрипці. І Авраам заграв: мій Івасик слухав, ми ж зі старим посміхалися…

– Ми нікому нічого поганого не зробили. Коли б я знав, що вони прийдуть і сюди, то вблагав би дочку тікати далі на схід. А так – пізно вже. Дочку і зятя забрали, ми ж із Аврамом лишилися самі. Ви носили нам молоко. У вас воно завше було смачне, та головне – чисте. Ви – дбайливі господарі і добрі люди, тому я про вас і подумав. Тим більше, розказують, що у Львові ваші священики дуже нашим людям помагають, переховують… Шкода, що ви не можете нам допомогти, у вас своє горе. Дуже не хочеться повертатися назад до того пекла…

Мені здавалося, що старий єврей навіть примружився, коли визирнув у пітьму за вікном.