Розділ 57 Марія

Марія

У нашій хаті ще ніколи не було так зимно, сумно і страшно. А ще – темно. У мене більше не було де дістати дров, продуктів та гасу до лампи. Івасик спав у колисці, посміхався, видно, ангелики йому продовжували снитися, хоча, кажуть, голодним дітям сняться цигани. Я навіть не лягала – і так не засну. Холодне місячне світло через замерзлу шибку освітлювало край скатертини. Я сперлася об стіл – під різдвяним обрусом зашаруділо сіно. Що не кажи, а на Святвечір сіно мусить бути в хаті. Його, сіна, лишилося ще трохи у стодолі. Та й нащо воно зараз – і так совєти забрали корову. Якби наша годувальниця лишилася – ми б із синочком голоду не знали. А так… Ні корови, ні свині… Навіть наш пес кудись утік, не витримавши злої долі. Так і дременув, коли я спустила його з ланцюга, аби трохи побігав та погрівся.

У Городку, у нашу нову хату, влучив снаряд – добре, що на той час ми з Івасиком ховалися у підвалі. Відбудовувати не було за що, та й лишатися у місті ставало все більш небезпечно: нова влада дивилася на мене скоса. Іванові друзі підшукали мені нову домівку – у Малому Любені…

Мені вже паморочилося в голові – чи то від втоми, чи від голоду, чи від страху. Почалися видіння. На нашому столі, на білому обрусі стояли тарелі й баняки з різними стравами, пахло свіжими пампухами й кутею, чулася весела розмова. Це привиди нашої родини стали заходити до хати і сідати за стіл. Не звертаючи на мене жодної уваги, вони говорили, сміялися, їли. Чогось завше так було, що на Святвечір уся родина збиралася саме в нас. От і цього року прийшли.

Відразу поруч Івана сидів його брат Микола. Він був добрий майстер, мав золоті руки. Приходив до нас у гості завше сам, або з дітьми, бо його Ядвіга відчувала до нас давню ворожнечу. Сам же Микола згинув на самому початку війни у війську польському. Далі сиділи всі двоюрідні: он Степан, Павло, Антон, котрих забрали совєти на фронт і вони засіяли своїми кістьми всю Європу. Там Петро з жінкою, котрих вивезли у Сибір і вони там позамерзали дорогою, он сестра Катерина, яку забрали до Німеччини і вона там надірвалася, далі Софійка, ще геть мале дівчисько. Вона жила у Городку, хата їхня згоріла, коли ковпаківці підірвали ешелон з бендзиною. Софійка згинула у тому вогні. Прийшли також куми – Левко і Ганна, синочок їхній Дмитрик. Левкове тіло знайшли у тюрмі на Лонцького, Ганну разом з малим забили чи то німці, чи польські поліцаї. Привиди приходили ще і ще – всіх і не згадаєш, усі розсідалися за нашим столом. Усіх їх вже нема – війна забрала. Проклята війна, яку почали зажерливі ідіоти заради проклятих своїх амбіцій. Я мимоволі стала молитися за душі загиблих, розтерзаних, розстріляних, спалених родичів своїх, вони ж тим часом їли за моїм столом. Наситившись, душі повставали і, дякуючи, поволі пішли з хати. Я лишилася сама, все ще продовжуючи молитися.

Івасик мирно спав. Місяць світитив крізь фіранку. Надворі загавкав наш пес – вернувся-таки. За шибкою зарипів сніг – хтось наближався до хати. Чути голоси. Раптом щось блиснуло і полетіло у бік нашої стріхи.

– Івасю! – крикнула я і тут же кинулася до своєї дитини. Він миттєво пробудився, я схопила його на руки і пригорнула до себе.

А за вікном уже затарахкотіли постріли, почулися вубухи гранат, зчинився неймовірний ґвалт і лемент. Швидко вдягнувшись у те, що потрапило під руку, ми з Івасиком вискочили з хати. Та лише перескочили поріг, як перед собою, за хвірткою, побачили облавників. Чекісти повернулися до нас і тут же навели свої автомати.

– Падай!

Ми з Івасиком упали просто у сніг, а кулі так і просвистіли над нашими головами.

– Івасю! Ти цілий? – прошепотіла я.

Син ствердно кивнув головою – вже добре. Чекісти пішли далі, поливаючи село градом куль, ми полізли снігом у город, далі ж побігли геть від тих вибухів і пострілів. Хата наша займалася вогнем усе сильніше й сильніше.

Тікали ми не самі: селяни виривалися з того вогняного пекла. Там, за спиною, і далі чулися постріли, вибухи, крики, рев на смерть переляканої худоби. Я бачила, як дехто з господарів намагався рятувати ту худобу, пробували гасити полум’я, однак кулемети енкаведистів тут же косили тих людей, заливаючи біленький різдвяний сніг червоною кров’ю. А ще я чула вереск людей, котрі так і не змогли вибратися із палаючих хат.

– Микито! Микито! Схаменися!!! – кричав старий Журавель до того, хто керував усім цим. Однак Хрущов старого не почув. Не схаменувся.

Тим часом декому з людей вдалося вирватися з села. Однак – недалеко: воно було оточене. Із темряви вискочили енкаведисти і дали постріл вгору. Ми впали. Завмерли.

– Лєжать! – скомандував офіцер.

– Ой, мамцю!

– Не стріляй! – кричали налякані жінки, лежачи на снігу босоніж у самих сорочках та притискаючи голови руками.

– Молчать! Тварі бандеровскіє!