Розділ 45 Ангел

Ангел

Усі війни колись закінчуються. Закінчилася і та – українсько-польська. Українці ту війну програли. Польське військо, укомплектоване французами, витіснило УГА за Збруч і окупувало цілий край. Західна Україна знову ввійшла до складу Польщі на автономних правах. Хто ж бачив ту автономію? Хіба що на папері, яким потім польські можновладці підтерлися в клозеті.

Одначе ці люди здаватися не збиралися. Так, їхня армія була зламана, територія окупована, влада – розпущена. Лишилося одне – бойовий дух, із яким жоден окупант собі раду дати не міг.

Люди в черговий раз вийшли на велелюдний мітинг: цього разу для того, щоби разом, однією великою громадою вшанувати загиблих борців за волю України і відправити панахиду на відновленій могилі січових стрільців. Ми, ангели Гаврило і Михайло, також були тут, поміж людьми, одягненими у білі вишиванки. Над нашими непокритими головами того сонячного дня лопотали на вітрі знамена й церковні хоругви, попереду йшли панотці з хрестами, а над безмежною людською рікою чувся Шевченків заповіт.

Як умру, то поховайте

Мене на могилі.

Серед степу широкого

На Вкраїні милій.

Хоча небо було цього дня безхмарним, та відчуття біди чорними хмарами клубочилося над тими людьми. Ці чорні хмари згущалися, загрожуючи, з одного боку репресіями польської влади, з іншого – агресією москвофілів. Та все одно, незважаючи ні на що, «Просвіта» стала на ноги: створювалися все нові й нові читальні: прості містяни віддавали свої житлові приміщення для потреб «Просвіти». Слідом за Городком читальні почали відроджуватися у всіх селах повіту, організовувалися хори та театральні гуртки, проводились спортивні змагання. Поновлювались також бібліотечні фонди, у яких були книги не тільки О. Кобилянської, А. Чайковського, Б. Лепкого, Марка Вовчка, І. Франка, Г. Хоткевича, Марка Черемшини, Тараса Шевченка, але й з’явилися: Гюго, Гете, Флобер, К. Дойль, Дюма, Гоголь, Купрін, Дефо, Сервантес. Постійно виходили українські часописи: «Наш прапор», «Українські вісті», «Правда», «Сільський господар», «Жіноча доля», «Комар».

Крім того, продовжувала свою роботу філія товариства «Сільський господар», яку організував колись отець Володимир Лиско. Завдяки старанням товариства селяни могли замовити собі найкращі сорти насіння та різні добрива за дуже прийнятними цінами. Також у повіті працювали товариства: «Союз українок», створений жінками для захисту прав жінок, «Відродження», що боролося з пияцтвом, Товариство Охорони Військових Могил, «Рідна школа» та інші. Кость Бірецький заснував у місті адвокатську контору, а його дружина Оксана, вихованка Віденської консерваторії, відкрила у Городку філію Вищого музичного інституту, учні якого здобували фахову музичну освіту. Тут часто гостював відомий композитор Станіслав Людкевич…

З боку польського чиновництва просвітянам чинилися всілякі утиски. Їх залякували, домівки обшукували, навіть наказували «пожежним командам» розганяти мітинги «Просвіти» і вибивати вікна у читальнях. Багатьох кидали за ґрати, інкримінуючи різні злочини. Тоді найкращі адвокати-українці йшли на виручку: просвітян випускали – і вони далі бралися за свою працю. Найбільше своїх зусиль до просвітянської роботи доклали: родина Лонгина Озаркевича, Степан Біляк, інженер Роман Паламарчук, адвокат Клим Карачевський, професор Михайло Цяпка, отець доктор Ігнатій Цегельський, отець Володимир Демчук та багато інших. Люди свідомо відверталися від москвофілів та приєднувалися до «Просвіти», розуміючи, що вони не якесь бидло, а народ, нація, що вони – українці! Поміж ними знаходилося все більше й більше місіонерів, що допомагали «Просвіті», виступали по селах з економічними рефератами, організовували народ. Та найбільшою заслугою місіонерів було те, що вони доносили до людей живе слово правди. Багато хто тоді з городківчан, піддавшись моді, переходили на польську мову, навіть костел відвідували по великих святах… Місіонери говорили з ними про те, що у них є своя мова – найгарніша у світі, своя віра і правда, своя доля. Городок, як і вся Галичина, ожив. Містяни любили своє місто. Тут завжди проходили ярмарки, а на свято Божого тіла чи День Матері люди прибирали міську площу так, що бруківка перед ратушею нагадувала килим з квітів.

Поляки ж і далі продовжували репресії. У відповідь на загарбницькі дії польського уряду та на політику «пацифікації» було створено УВО, а згодом – ОУН. Тисячі дівчат і хлопців підпільно вступили в ряди оунівців, щоб зі зброєю в руках боронити свою Батьківщину. Оунівцями було вчинено напад і на городоцьку пошту, що стався 30 листопада 1932 року… Хлопці спробували здійснити експропріацію грошових коштів на потреби ОУН, проте напад виявився невдалим. У день, коли польська влада страчувала героїв – Василя Біласа і Дмитра Данилишина, по всьому краї били церковні дзвони, а на місці їх арешту люди насипали високу могилу.

Отак кипіло тоді життя в нашому краї: українці не хотіли здаватися, поляки ж не збиралися дарувати. «Просвіта», незважаючи ні на що, продовжувала працювати, часом перебуваючи на напівлегальних правах.

Люди йшли всі пліч-о-пліч, а ми, ангели, разом з ними. Поліцаї сиділи верхи на конях, потираючи в руках кийки. Їм так і кортіло розігнати зараз цей мітинг, однак не мали права: ми ішли мирною ходою, не даючи їм жодного приводу.

Поруч зі мною ішло молоде дівча, несло гарний зелений вінок із написом, який міг не сподобатися польській владі.

– Сховай, – попросив я її.

Вона відповіла мені твердою відмовою. Михайло, що йшов тоді поруч, тільки посміхнувся. Раптом хтось затягнув:

Ще не вмерла України

Ні слава ні воля…