Розділ 27 Східняк

Східняк

Хмельницький дотримав своєї обіцянки: він прийшов під Львів, полк Максима Кривоноса узяв неприступний досі Високий Замок. Козацькі війська пішли далі. Городок горів, палали панські, війтівські та старостинські фільварки, а разом з ними і хати поляків. Із замком було набагато складніше: тамтешня залога разом із єзуїтами прилеглого монастиря засіли за високими стінами твердо. Після чергового шаленого штурму замок нарешті здобули, вирубавши його оборонців до лаби.

Стихло. Не чути більше вибухів, стрілянини і криків. Втомлено сівши просто на битій землі, я перемотував рану на своїй руці і проклинав того ієзуїта, що поцілив у мене з мушкета. Через кіптяву, дим і пороховий чад раптом побачив, як з боку церкви поспішала якась жінка. Впізнав – Марія. Вона почала розглядатися: на той час козаки уже були повсюди. Вони спокійно зносили захоплену здобич, перемотували свої рани, стягували трупи побитих жовнірів. Когось навіть повісити встигли – тіло гойдалося на шнурку над самою її головою. Пахло горілим.

– Води, – попросив хтось поруч.

Марія озирнулася – це був польський жовнір.

– Сивоокий?

Він поглянув на неї стражденними очима.

– Хто ти, кобіто, звідки мене знаєш? – запитав поляк.

– Ти бував у нас удома. Ви з моїм чоловіком то справи разом вершили, то сперечалися й сварилися. А ще – воювали разом. Ви побили татар на Синій Воді, під Грюнвальдом зупинили хрестоносців, під Оршею – москалів, а під Хотином – врятували Європу від турків.

Жовнір посміхнувся.

– Були часи… Дай же мені напитися, аби легше було на той світ іти…

Дивно, коли я до нього підійшов, аби допомогти, він тільки відмахнувся. Гордий. Марію ж попросив. Жінка мала свій клопіт, та все одно не змогла йому відмовити: знайшла воду, трохи підняла голову, почала поїти. Попивши водички, жовнір ще раз посміхнувся і – вмер. Марію від того аж затрусило, вона обережно його поклала назад на скривавлену землю, оглянулася й побігла просто до найближчого козака.

– Де мій чоловік, де Іван?

– Га?

– Ти бачив мого чоловіка – Івана-з-Городка?

Запорожець знизав плечима:

– Івана? Хто ж не знає такого орла?! Іди далі, всередину, його туди повели.

– Повели? – насторожилася жінка. – Він що поранений?

– Хтозна, – відмахнувся козак і пішов.