Іван
Уже так повелося споконвіку, що дорогу до своєї церкви тут не забували. Хтось каже, що доки грім не вдарить – хлоп не перехреститься. Це неправда: люди Бога не забували ніколи, бо без Бога – ні до порога. Він дивився на нас своїм суворим, але добрим поглядом з іконостасу, бачачи провини наші, але водночас відпускаючи ті гріхи. Матір Божа… Особливо матері споконвіку линули до неї як до заступниці: вона посміхалася нам і заступала святим покровом. Саме з її допомогою і під її захистом вони ростили своїх дітей у той час, як мужі гинули на війнах та фронтах. Вона – Матінка Божа – захищала жіночу честь, гідність, власне обличчя.
Ось і тоді Марія стояла перед святим вівтарем та молилася. Поруч із нею – синочок Івасик: жінка з дитинства привчала його ходити до храму Божого. Моляться за всіх людей, за мир, за їхнього татка: аби скоріше повернувся додому.
Того дня він так і пішов на війну. Колись Іван служив уланом у польському війську, тож і тепер польська влада дала йому шаблю і коня та кинула просто на німецькі танки. Польські військові хвалилися, що не дадуть німцю ані одного ґудзика. Самі ж так тікали, що погубили, полишили все, що тільки мали. Один дядько, що пас кози недалеко від Скітника, знайшов новеньку польську шинелю й одягнув поверх старої блюзки.
– Казали, шо й ґудзика німцю не дадуть, а тут лишили цілий мендель і всі ґудзики на нім.
Полк, де служив Іван, розбили в першому ж бою, а чоловік потрапив у полон. Німці прийшли у Городок менш ніж за два тижні від початку війни. Тут вони передали владу над містечком своїм союзникам – совєтам, які прийшли сюди зі сходу. Люди бачили, як німець-нацист тиснув тоді руку російському більшовику. Відбувалося це у нашому старостві, біля Другої школи.[12] Підписавши необхідні папери, німці спокійно відійшли геть, залишивши нам нових господарів.
Іван з полону втік, повернувся додому. Тут уже панували «перші совєти». Вони разом зі своїми друзями – німецькими нацистами – роздерли Польщу надвоє, кусень кинувши Гітлеру, а Городоцький край забравши собі. Крім невеликої групи нащадків недобитих москвофілів, люди особливих сентиментів до радянської влади не відчували, хоча на самому початку совєти й одягли дружню маску. Марія з Іваном розуміли, що це просто пастка, капкан, у який більшовики хочуть заманити свідоме українство Галичини, аби потім одним махом перемолоти на млинку кривавих репресій. Знаючи це напевне, вони все одно вирішили піти проти Долі: Іван заходився наново займатися своїми просвітянськими справами, проводив деякі освітні заходи. За це й помандрував до Казахстану телячим вагоном в одному з перших ешелонів, що повіз наших людей з Городка далеко на схід. І не тільки він один – велика частина усього населення Галичини була тоді знищена, стерта з лиця землі «визволителями».
До нас доходили чутки, що у Бресті відбувся спільний парад дружніх нацистської і більшовицької влади, а зі Львова переказували, що бачили там Гітлера і Сталіна, які таємно зустрічалися в нашому місті, щоби домовитися про розподіл захоплених земель і подальшу дружбу.
Марія тоді була вагітною, живіт уже добренько випирався з-під подола. Ховалася. Сидячи в кущах по той бік колійових торів, вона вглядалася в бік вокзалу, щоби побачити там свого чоловіка. Ось їх ведуть під конвоєм, обабіч дороги стоять солдати з вівчарками… Люди йдуть і йдуть: хто з клунками, а хто і так, у домашніх капцях… Вони оглядаються на своє рідне містечко, у якому проходило їхнє дитинство, молодість, і якого, певно, більше не побачать… Крик розпачу виривався з їхніх грудей:
Як умру, то поховайте
Мене на могилі.
Серед степу широкого
На Вкраїні милій.
– Заткнуться! – прозвучала команда більшовицького офіцера, але людям рота так легко не заткнеш. «Заповіт» усе голосніше лунав уже над вокзалом. Собаки почали гавкати й гарчати в унісон співаючим, кидаючись на людей та скалячи свої зуби. Але і це нікого не налякало. Ось і Іван! Марія мимоволі поклала долоню на свій живіт, почала приглядатися. Він ішов у натовпі з іншими.
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Їх усіх, як останнє бидло, заштовхували в телячі вагони, пакуючи так, що людям і сісти було важко. Нарешті, локомотив свиснув – і повіз її чоловіка в далеку далеч. Я, ангел Гаврило, не знав, що з ним там станеться, а от Марія чомусь впевнена була у тому, що її Іван повернеться. Обов’язково. Тримаючи ліву руку на животі, правою жінка благословила ешелон.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сповідь з того світу» автора Яріш Я.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 47 Іван“ на сторінці 1. Приємного читання.