Розділ 48 Демон

Демон

Хоча старі часи минули вже давно і замки були не «в темі», я все ж відчував до них якусь пристрасть, пам’ятаючи, скільки часу колись у них провів. Люди досить часто нашого шефа – Люцифера – називають князем, а наше пекло позиціонують із чорним замчищем. Як на мене, доволі примітивне порівняння, бо насправді все набагато глибше… Хоча, для людей, які споконвіку схильні були усе спрощувати, таке визначення буде саме впору.

Отже, виконуючи волю шефа та не можучи повернутися до пекла, ми вирішили організувати пекло тут, тобто – на землі. Цього разу нас занесло не в Городок, а, здається, в Самбір, хоча тоді ми багато часу проводили й у Львові, і в інших містах Західної України. Роботи було багато. Та про все по порядку.

Після падіння ЗУНР і УНР та встановлення окупаційних режимів я знову повернувся на береги Дніпра. Шеф тоді скликав туди найкращі пекельні сили, аби здійснити свій воістину диявольський план: Голодомор. Ну, певно, ви щось про це чули, тому вдаватися у подробиці не буду, та й узагалі це тема зовсім для іншої розповіді. Скажу одне: було весело як ніколи!

Далі мене знову закинули в Галичину. Моїм завданням було стимулювати поляків, аби ті взялися за деукраїнізацію тутешнього населення, його повне обидлення. Робота пішла, закипіла… Правда, українці показували зуби, створивши УВО та ОУН, а у поляків не було стільки сили, як у більшовиків, щоби переламати хребет українському визвольному руху. Та, незважаючи ні на що, я планомірно, розмірено штовхав вагонетку із польським порохом до українського багаття. Мало б гахнути!

Диявол знову порушив мої плани. Мало напившись крові під час Першої світової, він затіяв Другу. Враз українсько-польське питання відійшло на другий план, коли німці вдарили на Польщу з одного боку, а «совєти» натисли з другого. Мене тоді шеф оприділив у НКВС, і там я спочатку мордував у Катині польських офіцерів, а потім уже взявся і за «визволених» українців. Тут, у Галичині, наше «підприємство» з більшовицькими інвестиціями (такими виразами любить кидати один мій знайомий чорт із Уолл-стрит) стрімко набирало обертів. Ми багатьох закатували, відправили у Сибір, але князь і партія вимагали нової сировини для своєї пекельної печі, тому нам довелося відкрити кілька нових філій у Львові (Лонцького, Замарстинів, «Бригітки»), а також у таких містечках, як Городок і Самбір.

Отож, на нашому «підприємстві» із національно-свідомої сировини виробляли готову продукцію, що виїжджала звідси вперед ногами. У нас був свій офіс, склади, де ми пакували в камери «напівфабрикати», і безпосередньо виробничий цех.

Звісна річ, я як топ-менеджер (це також почув від ньюйоркського піжона) мусив сидіти в офісі. Кабінет у мене був скромний, проте вишуканий, виконаний у майже готичному стилі: темний, вологий, прокурений, долівка бетонна, скраю стіл з двома стільцями обабіч нього і шафа, де зберігалися «справи». Ага, ще на стіні висів портрет Фелікса Едмундовича, а збоку стояв грамофон, котрий виконував приємну класичну музику – «Диявольську сонату», аби наші клієнти могли «розслабитися».

Як і годиться для пристойного офіса, наших «клієнтів» тут частували. Такого непотребу, як кава, цукерки чи тістечка, в нас не водилося, зате наші відвідувачі мали можливість скуштувати арматурного прута, електроструму, кип’яточку, щипців, ножичка, кулака, чобота та інших «смаколиків». Зазвичай, після такого «гарячого» прийому наш вдячний «клієнт» підписував «контракт», ну тобто – протокольчик. Коли ж ні, то ми відправляли на «розслаблюючі» процедури, після яких він міг відпочити в карцері. Одне слово, усі наші клієнти були задоволені, і ніхто просто так від нас не пішов.

Цей звичайний «офісний» день видався важким, довелося багато попрацювати: від «клієнтів» не було відбою. Мені затекла спина, а гузиця боліла від постійного сидіння. Джузеппе Тартіні зі своєю скрипкою уже в корінь заграв, тому я підвівся і змінив платівку в патефоні. Цього разу звідти полинула жива пісня у виконанні якоїсь польки. Цю платівку колись подарувала мені Зося…

Мене розпирала радість, тож я почав танцювати, вимахуючи руками й ногами. Підспівував. Пісня й танець мене дуже захопили, вивертаючи мою чорну душу навиворіт. О дияволе, який я тоді був щасливий. Світ навколо був у красивих чорних тонах, і я, такий красивий, танцюю собі отак посеред свого красиво-чорного кабінету. Жахлива краса!

Мене так захопили ці приємні роздуми, що я продовжував танцювати, заплющивши очі. Сам і не зчувся, як підійшов до залізного відра, що стояло в куті, і зачепив його нехотячи ногою. Воно перекинулося – і жовта рідина вилилася з нього на долівку.

– Фак’ю, – вилаявся я сам на себе…

Річ у тому, що моє теперішнє пролетарське походження не дозволяло мені більше сцяти по нічних вазах, тож я мусив дзюрити у просте залізне відро. До того ж моїм «клієнтам» надзвичайно подобався цей запах «польових квітів».

Перед тим як вийти зі свого кабінету, слід було впорядкувати «справи». Це були прості паперові папочки із підшитими в них людськими долями. Багато із цих папочок люб’язно надали нам поляки. Хоча слово «надали» тут не підходить: коли польські колеги тікали, то просто всі ці «справи» залишили на видному місці. Певно, сподівалися, що коли не вдалося їм, то хоч ми, борці зі світовим імперіалізмом, скрутимо карк усім тим оунівцям, просвітянам, пластунам та іншим паразитам. Ми, за своєю звичкою, план виконали і перевиконали, бо разом з фігурантами папочок ми забрали і їхніх родичів, друзів, а також і простих перехожих, що потрапили під гарячу руку нашої совєцької «визвольної» машини. У своїй чорній душі я подякував полякам за такий презент, поскладав папочки рівненькими стосами і почав сортувати: котрі передати на виробництво, а котрі – можна уже здавати в архів. На очі мені потрапило одне «Дєло», я відкрив його, почав гортати. Це був Іван з Городка.

– От ти й залетів до моєї клітки, голубе. Треба буде щось вигадати для тебе особливо пікантне…

«Тюрма вночі не спить. Вона – суцільне вухо. Десь брязкають ключі. Лунають кроки глухо…»[13] – напише колись про нашу катівню великий український поет. Справді, так і було. Я йшов тюремним коридором, шаркаючи напластованими чобітьми по бетоні та побрязкуючи в’язкою ключів. Відчував: мене бачать і чують. Чи це були ще живі в’язні, чи закатовані товариші їхні – я не знав, та й було мені це по барабану.

Ми добре знали, що в тюрмі існує так званий «мікрофон», через який в’язні передають інформацію один одному, із камери в камеру. Що ж, нехай. Я і сам був зацікавлений у тому, щоб страх розповзався по тюрмі і своїми чорними пазурами впинався в тіла заґратованих. Не було для моєї чорної душі більшого празника, ніж в’язень, що прийшов із повинною та доносом…

Якщо в тюрмі чути було страх, то пахло тут смертю і гівном. Щойно я переступив поріг і за мною голосно гримнули залізні двері, тут же цей запах вдарив мені по носі: зі «складських приміщень» я перебрався на «виробництво». Лиха, що тут служив бригадиром, чогось не було видно. Усюди – безлад: підлога по кістки у крові та трупах. Я став оглядати: одні з них були вже голі, інші поки що в одязі. Найближче до мене лежав якийсь чоловік. Спробував пригадати, де його колись бачив. Ага – в папочці… Це був шкільний учитель, що створив десь там дитячий театр. П’єсу навіть якусь там ставили Квітки-Основ’яненка. Так, це він… Руки його були скручені колючим дротом, у рот напхане бите скло. Хлоп був іще живим і тільки лупав на мене очима.