TextBook При молоденькій, при зелененькій ялині!
Іван проспівав зі мною половину коляди, а потім зупинився і замовк. По його щоці текла сльоза. Тоді підвівся, підійшов до малого, ще раз поцілував.
– Прости мене, синочку. Я не бавився з тобою, не допомагав тобі у школі, не вчив, гойдалки не змайстрував. Сам ростеш, з мамою. І я так само ріс, бо і мій тато воював за Україну. Вибач, якщо зможеш, – не хотів я того. Хочу тут лишитися з вами, але мушу повертатися до лісу у зимну криївку. Тож пробач мені, синочку.
Іван говорив пошепки, синок же наш посміхався уві сні. Іван, дивлячись на нього, також посміхався, бо у той час снилися малому ангелики. По неголеній щоці потекла ще одна скупа чоловіча сльоза, скотилася і капнула на комір вишиванки. Я обвила його шию своїми руками, поцілувала у покраяне зморшками чоло, у мокрі від сліз очі. Пригорнулася.
Часу на сльози ми не мали, тож Іван повитирав рукою лице і взяв приготований вузлик.
– Мушу йти, – сказав коротко.
Я провела його у сіни, стояла й дивилася, як він одягає кожух. Мій чоловік був сумний, вогник згас у його очах. Він, ніби наостанок, обвів поглядом нашу хату, яку зводив своїми руками, торкнувся рукою добротного дубового одвірка. Якась туга їла його серце, ніби щось передчував. Я давно вже не бачила його таким. Думала, пройшовши не раз через пекло, у мого чоловіка запеклося серце, а тут… Не говорив нічого, тільки гладив одвірок, ніби прощався.
– Ми сповідалися учора з хлопцями… Добре, що побачився нині з вами: тобою і синочком. Моліться за мене.
– Ми постійно за тебе молимося, муже мій вірний. Ми віримо у тебе…
Він обернувся, щоб іти, але все ще не йшов. Нарешті, мовив:
– Я тут зустрів одного з наших. Ну, колись він був з нами, а потім пішов на амністію. Каже, що зараз добрий час, аби прийти до совєтів з повинною…
Тут він замовк, дивлячись спідлоба мені в очі. Я ж дивилася на нього, не вірячи своїм вухам.
– Що ти таке кажеш, Іване…
– Багато наших вже пішло… Я так більше не можу. Кругом чекісти, агенти, провокатори, зрадники…
– Чекай, – раптом я затулила йому рота рукою. – Так не можна! Не час зараз здаватися, відступати. Ніхто ж не знає, де чекатиме на нього смерть, Іване. Мусимо ще трохи потерпіти…
Іван гірко посміхнувся.
– Хіба ж я мало терпів?
– Немало. Та коли б ти це робив для себе, чи для нас із тобою… Ми б махнули рукою та втекли звідси далеко-далеко! Світ же такий великий, Іване! Ми б сиділи собі удвох на кухні десь у Парижі чи Мюнхені, пили чай і читали газетні статті про події, що трапилися на далекій Україні. Потім ти б скрушно похитав головою, витер скупу сльозу і пішов на роботу, а я б мовчки зітхнула, помила горнята і змела дрібки зі стола. І так ми би з тобою у спокої дожили до глибокої старості. Та зрозумій одне: наші діти мають жити саме на цій землі! Вони мусять обробляти оці грядки, гуляти отими вулицями, купатися в тому ставі, ходити до церкви і тут, на місці нашої старої хати, побудувати свою нову, розумієш! А за ними тут мають жити наші правнуки і праправнуки! Це наша земля, наші люди і наша правда. Хто ж усе це зробить, як не ми?
Він мить помовчав. Думав. Тоді мовив:
– Я все ж таки це зробив.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сповідь з того світу» автора Яріш Я.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 59 Марія“ на сторінці 5. Приємного читання.