Розділ 33 Марія

Марія

А Верещиця усе несла й несла свої води. Іван мій і далі гинув, я ж пекла хліб і годувала дітей. А ще вишивала рушники й сорочки. Збайдужіла якось. Уже так не плакала й не побивалася, коли тіло мого чоловіка в черговий раз привозили додому. Опустилися руки? Ні, я готова була летіти, битися крильми і грудьми об мури Долі – сила ще була, лише боротися треба з розумом, розважливо, аби не загнутися передчасно. Вихід мусить бути, тільки де ж він? Як розірвати той ланцюг?

Я місила тісто на хліб. Цього року із борошном було сутужно. Взагалі, часи ставали все гірші й гірші. Від Івана давно уже не було ніяких вістей. Я вимішувала тісто, вкладаючи усю свою злість, так що воно аж охкало в діжці. Іванко, якому нещодавно вісім стукнуло, сидів позаду на лаві і щось стругав ножичком, мугикаючи собі під ніс. Зупинилася. Тісто було вже готове, я витерла піт з лоба, поглянула на свого малого, прислухалася.

– Ми боронилися завзято, закликаючи на поміч Бога, але проти орди, яка не знає нічого, крім війни, встояти тяжко. Ми сховаємося по своїх лісах, горах та річках і чекатимемо. Наситившись нашим хлібом, вороги стануть ледачими – вони опустять зброю і втратять пильність. Отоді ми вийдемо з лісу. В руках у нас будуть шаблі, ножі і самопали. Тепер уже поллється не наша кров, а їхня, земля ж горітиме в них під ногами. Наші стежки проляжуть через високі гори і густі ліси; ми перейдемо зелені поля і густі болота, вбрід подолаємо великі ріки і малі потічки. Підемо вдень і вночі ярами, долинами, берегами, долаючи сотні верст. Усюди, де гуляла сатанинська сила, де чувся плач і лилася наша кров, з’явимося ми. Вийдемо з лісу зненацька, нападемо блискавично і будемо бити слуг антихриста так, що ті полетять прямісінько до пекла. Рідко кому з них вдасться вирватися живими з наших рук.

Він сидів собі і запросто промовляв такі страшні слова, яких не знати де й набрався. Невже від свого батька? А що б ви думали він стругав? Шаблю… Я підійшла до нього і дала йому ляпаса, тоді забрала шаблю і кинула в піч, просто у вогонь. Івасик глянув на мене очима, повними сліз, а тоді мовчки обернувся і вийшов з хати.

Мені самій захотілося вити: і від дитячої кривди, і від своєї власної паскудної долі. Сльози покотилися самі собою: прорвало…

Цього разу я хотіла перехитрити Долю ще раз, тільки в інший спосіб, одначе вона знову посміялася з мене.

Після козацької «гостини» та турецької навали наш Городок почав поволі відновлюватися. Оживав. Доклався до того немало новий городоцький староста Ян Гнінський. Відродилися цехи: кравецький, ткацький; були у місті столяри, бондарі, різники, ковалі та інший ремісничий люд. Розширилися і передмістя. Староста поселив у місті багато євреїв, так що у нас і передмістя скоро утворилося єврейське – Гнін. Вони мали свою управу, варту, звели синагогу і своєю працею та грошима вклалися у розбудову знищеного Городка. Та, незважаючи на це, ставлення до них польської влади і далі було принизливим: коли єврей їхав містом, то мусив злізти з коня і зняти шапку. Так і крокував, поки не виходив за браму.

Ми з Іваном добре розуміли, що йому від панів і так тут життя не буде, а вони, ті пани, в останні роки й зовсім осатаніли. Я відправила свого чоловіка на заробітки в гори – там він мав друзів і разом з ними працював у лісі. Спочатку ніби справи йшли непогано, а потім до нас дійшла чутка, що мій Іван пішов до опришків. Згодом сказали, що Іван з якимось Іваном Бойчуком пішов на Україну і там б’є панів разом з гайдамаками.

Тяжкі були часи. Держава Польська сама себе вела до загибелі – гайдамацьке полум’я горіло від самого початку XVIII століття і згасало в унісон із Річчю Посполитою. Разом з тим російським урядом було ліквідовано Гетьманщину, Запорозьку Січ. Російські війська допомагали гасити народне повстання, а король Пруссії разом із царицею Катериною вже складали плани, як ділитимуть поміж собою польські землі. Поляки ж собі спокою ніяк не давали: зовсім поруч із Городком конфедерати палили непокірні їм села, а недавно нас усіх зігнали на міську площу: дивитися на страту гайдамаків.[6]

Я була на тій площі, вдивлялася у скатовані лиця. Одне за одним. Видихнула з полегшенням: мого Івана, Богові дякувати, поміж ними не було. Зате впізнала його товариша – Східняка. Зараз цей чоловік зовсім не був схожий на того широкоплечого, пишного, як мак, запорожця, що приходив до нашого дому. Тепер це був посивілий каліка без лівої руки та правої ноги, а замість дорогих кармазинів на ньому було рване лахміття. Живий мрець. Лише козацький чуб непокірно колихався на вітрі. Раптом Східняк підвів своє порубцьоване шрамами обличчя й окинув злим поглядом натовп. Перед тим, як кат накинув йому петлю на шию, він гукнув:

– Жива ще козацька мати! Чуєш, Іване, ще не вмерла!!!

Люди довго думали, до кого були адресовані ці слова, але я зрозуміла одразу: до мого сина. Скільки ж мого волосся в той день перетворилося із русявого на сиве!

Тісто уже набрало потрібної форми – і я заходилася запихати його до п’єца. Раптом двері відчинилися і в хату вбіг Івасик:

– Мамо, там тата привезли…

Я вже й не плакала: не мала сили…

Відспівали, поховали…

Там і роковини перейшли…

Одного вечора до хати зайшов Сивоокий.